14.

   ... щоби зрозуміти.

  Мощені камінням вулиці заросли травою, а поруч зі старими будинками буяла рослинність. Подекуди біля стін стояли стільці й столи, але було порожньо. Сонце тут перетворювалось на річку, виходило з берегів й яскравим світлом заливало вікна будинків. З дахів дощем звисали зелені нитки, що перепліталися між собою, поєднуючись у суцільну павутину, котрою, здавалось, вкрило все село. 
 Айцзи припаркувала авто поруч з дерев'яним парканом, вкритим мохом. Віддавало гниллю, але цей запах губився в ароматах тутешніх квітів, дерев й зеленого павутиння. Нібито водорості на дні сонячної річки, вулиці Атлантиди, що виявилась звичайним маленьким селом на кілька десятків будинків.  
  Дорога вела круто вгору, й я помітив що подекуди каміння яскраво виблискує, як начищене воском взуття. Але нічого не сказав.

  – Тут нікого немає, – розгублено сказав Том, коли дорога вирівнялася.

  – Хіба що, – посміхнулась Айцзи, – онде.

  Старий, але доглянутий, велосипед стояв поруч з одним із будинків. У корзині спереду лежали овочі. 

  Я очікував побачити старого чоловіка, котрому на вигляд буде близько сотні років, а насправді тисячі, бо він тут з самого першого дня. Й до останнього. Але коли ми підійшли ближче, назустріч нам вийшов чоловік, заледве старший за нас. 
  Вбраний у традиційний костюм, він виглядав так, наче пізнав більше за нас із Томом разом взятих. Але разом з тим засучені рукави його сорочки й безладно розкинуте в сторони волосся зближувало нас, змиваючи тисячоліття історії.

  – Вітаю, – посміхнувся він, хто з вас Том?

  Запрошені, ми увійшли в будинок. 
  В середині було так само світло й просторо, як і на вулиці. Обмаль меблів й багато сонця. Нас посадили за великий дерев'яний стіл й за кілька хвилин Тому вручили конверт.

  У мене було багато запитань. Хто цей чоловік і чому він живе тут? Чи дійсно він тут живе? Наскільки близько він знає Томового батька й як багато він може про нього розповісти? Чи раптом вони з Томом не родичі? Чи живе хтось ще тут? Але я мовчав. Айцзи дивилась то на мене, то на Тома. Здавалось, вона найкраще з нас знала ціну цього моменту. Може навіть ми ніколи й не дізнаємось її.

  Том дістав з конверту листа й почав читав вголос:

  'Пишу тобі твоєю мовою... якою я знайшов найпрекраснішу людину свого життя – твою матір. Щоби бути ближче до тебе, бодай один раз, бодай після моєї смерті.

  Я стільки разів хотів наблизитись до тебе, але завжди робив це вішаючи тобі своє минуле, жодного разу не зацікавившись насправді твоїм сьогодні.

  Довгий час я хотів, аби ти приїхав сюди, аби побачити місце, де я народився, аби востаннє спробувати продемонструвати тобі красу, таємності й емоції цих місць, котрі я так люблю. Але згодом я зрозумів, що найбільше мені просто хочеться зустрітись з тобою. В саму останню мить зрозумів, що, насправді, жодного значення не має чи побачив ти те, що бачу тут я – головне, що ти сьогодні тут. А отже в ці секунди, коли ти вперше читаєш ці рядки – я живий і поруч з тобою. Я там, де я хочу бути.

  Мабуть, це лицемірство з мого боку. Мабуть, мої слова безглузді й сенсу всього полишені, бо я так і не наважився ще раз перетнути океан й обійняти тебе по-справжньому. Я так цього боявся, боявся подивитись в твої очі й не побачити там бодай крихти твоєї любові. І цей страх виявився сильнішим за мене, за мої бажання.

  Якщо ти тут, отже ти кращий за мене. Ти зробив те, чого не зміг зробити я. Думка про те, що ми з тобою абсолютно різні ніколи не полишала мене й щодалі більше занурювала мене в смуток, але тепер я пишаюсь тобою, пишаюсь тим, що ти не схожий на мене.

  І наостанок... сподіваюся, ти ще не викинув фортепіано, бо як відкриєш його, то знайдеш усі потрібні документи, які підтверджують твоє право власності моїм майном і коштами.

  Обіймаю, тато'