13.

  Поштове відділення в кілометрі від центральної вулиці міста. Це велика цегляна будівля, на вигляд значно старіша за реальний її вік. Все через вигорілий блідий помаранчевий, між яким широкі скляні рами, що контрастно виблискували під променями світла. Його було так багато, що здавалось, краплинки звисали з дахів, як мед. 
 Будинок зливався з іншими подібними в одну довгу лінію обабіч вулиці. Неподалік чоловік у синьому костюмі продавав морозиво, а трохи поодаль жовта вітрина запрошувала у перукарню. 

 Перш ніж поїхати в селище, Айцзи запропонувала нам спочатку завітати до пошти на випадок, якщо місцеві працівники пам'ятають Томового батька. Так і сталось.

 Високий худорлявий чоловік у рожевій сорочці посміхнувся, вдивляючись у фотографію, котру йому передав Том. 
 Але розповів він небагато. Все, що ми дізнались: той вибирав найкрасивіші марки й майже не розмовляв. Приходив завжди надвечір, перед закриттям, перечитував кілька разів листи й тільки тоді вкладав їх до конвертів. Тільки одного разу взявся й розповів, що надсилає слова синові й колишній дружині. Говорив якихось три хвилини, але за цей час разів шість сказав, як сильно їх любить. Виглядав при цьому як людина, що втратила свої емоції, й досі не знає причин – тільки наслідки.

 Коли розповідь чоловіка в рожевій сорочці переповідала мені Айцзи [бо авжеж, я ні слова не зрозумів], ми повільно їхали вузькою дорогою повз зарості кущів й невеликих дерев. За нами великою яскравою плямою на горизонті виднілося сонячне місто. Том сидів позаду.

  – Він був мудаком, – раптом перервав він Айцзи. В його голосі не було злості, тільки розпач.

  Ми спереду переглянулись, не знаючи що й відповісти.

  – Він просто поїхав собі, розумієте?

  Томові було дванадцять, коли батько вперше заночував в окремій кімнаті. Оглядаючи лінію життя, він був певен, що саме в цьому моменті вона різко звернула в сторону. Ймовірно, малому просто не помічались більш ранні розбіжності, але саме тієї ночі все змінилося: поменшало розмов, посмішок й щирості. 
  За місяць батько вже не заходив у їх з дружиною спальню, а через рік й зовсім з'їхав. Але це не розвіяло напругу в їх будинку – навпаки.
 Спочатку малий звинувачував батька, бо саме він пішов. Мати казала, що він має право злитись, але ніколи нічого не пояснювала. Вона не виглядала щасливою, але й пригніченню також не була. Чи, принаймні, вдало це приховувала від сина. Тож з часом він почав дратуватись, очікуючи, що матір насправді буде також спантеличена й сумна, а натомість вона продовжувала жити. Ба, мабуть, їй навіть полегшало. 
  А тоді почав звинувачувати себе. Це сталось випадково, на одному з уроків літератури, де вчитель кинув одну недбалу фразу про те, що 'діти насправді поєднують батьків'. Можливо, це була вирвана Томом з контексту фраза [бо він підсвідомо сам давно чекав на неї], можливо це була якась цитата [що малоймовірно, бо вчитель літератури насправді ніколи ними не користувався – дивно ж, хіба ні?], а може сказана вона була людиною, котра й сама рано зосталась жити з одним із батьків й вже багато років звинувачувала в цьому себе. Так чи інакше – чотирнадцятирічному хлопцеві цього було достатньо. 
  На той час минуло вже майже два роки з тієї роздільної ночі, й майже рік від дня, коли він востаннє бачив батька. 
  Після від'їзду він не телефонував декілька тижнів, а потім, ввечері, пролунав дзвінок. Вони все ще користувались стаціонарним телефоном, проте той дзвонив вкрай рідко: раз на кілька місяців мати вела годинну [або близько того] телефонну розмову з 'родичами півночі' – так вона їх називала. То були люди, котрих Том бачив тільки один раз під час нетривалої поїздки [та запам'яталась йому більше холодним вітром, заметіллю й теплою [але колючою] ковдрою, й вже давно б забув їх обличчя, аби не фотографії з тієї холодної зими. Молодшим Том часто сидів десь неподалік й слухав ті розмови, котрі, здавалось тоді малому, тривали вічність. За цей час він встигав кілька разів знудитись й знову зацікавитись, принести якісь речі, щось поїсти, притулити голову до маминих плечей й затримати дихання, аби краще чути голос у слухавці. Під кінець розмови мати давала йому телефон й якусь хвилину чи дві він відповідав, що у нього справи йдуть чудово, що він гарно й старанно навчається й слухається батьків, і що авжеж він ще приїде до них в гості. Слухав слова любові й передавав слухавку мамі, якій і належало завершити нескінченний діалог, під час якого вона розповідала їм всі події їх життя: про стан здоров'я, нове авто, ремонт, нову роботу чоловіка, нову роботу для себе, бажання пофарбувати волосся у червоний [вона перевела це в жарт, але говорила абсолютно серйозно й у підсумку так і зробила, щоправда ненадовго, бо, виявилось, їй не личило], успіхи Тома в навчанні, нові його захоплення, цікаві рецепти, книги, серіали, політику, погоду, нову сукню, розлучення.

 Тож коли телефон задзвонив, Том подумав, що це телефонують 'родичі півночі', й тільки на мить у нього закрався сумнів: ніколи раніше вони не телефонували коли матері не було вдома, але було вже пізно...

  – Ало, – почувся голос батька.

  Том мовчав. Він не знав що відповісти.

  – Том, це ти? – запитали з іншої сторони, – у тебе все добре?

 І Том просто поклав слухавку. Чи зробив би він так, аби знав, що наступного разу почує голос батька тільки через кілька років? Так. Він знав, що батьки після того час від часу спілкувались, але робив вигляд, що не помічає його. Іноді навіть його роздратування зростало, бо якщо вони спілкуються, то чому б їм просто не спробувати ще раз?

  Том знав, що батьки пристрасно любили один одного багато років; що тато з першого погляду закохався, а мати ж поступово. Том також знав, що вони були різними й по-іншому планували все – від буднів й до перспектив майбутнього. Але довгий час їм вдавалось вдало поєднуватись. І тільки подорослішавши він зрозумів, що це було можливо тільки по одній простій причині: один з них увесь цей час поступався. А коли так буває, то розлучення часто просто не уникнути. Мабуть, думав Том, бувають різні випадки: іноді час зближує й думки у подружжя починають збігатись, іноді хтось просто забиває на власні деталі і йому достатньо просто бути підтримкою. Буває, що різні люди з різними мріями сходяться в якихось [незрозумілих іншим] точках й насправді щасливі, бо вміють синхронізуватись не втрачаючи себе й не крадучи у інших. 
  Але його батьки були не такою парою. Й, врешті, один з них не витримав. Тільки тоді Том припинив звинувачувати бодай когось. Але зрозуміти, чому батько приїхав побачитись за всі роки з ним тільки одного разу [то був випуск зі школи], Том не зміг. Ні зрозуміти, ні пробачити.