12.

  З міста ми виїхали, щойно сонце торкнулось дахів будинків. Обережно й ніжно, але навіть від такого легкого дотику життя почало швидко розповзатись вулицями. 

  – Це стає поганою звичкою, – пробурмотів Том, сідаючи в авто. 

 Я сидів позаду, час від часу втрачаючи себе й занурюючись у думки, в які пробирались незнайомі мені слова. Зокрема про каву з турки, зварену Джорджі. 

  – Я тут подумав, – пробурмотів я, – коли ми повернемось, мені б хотілось написати про цю поїздку. 

  Айцзи якраз вела автівку вуличками вузькими якогось невеликого містечка, розташованого на березі великого озера. Її очі втомились від кількох годин напруження. 

  Вдалині виднілися маленькі острівки, на котрих яскраво виблискували рибацькі будиночки. Обриси їх човнів були схожі на малюнки, а хвиляста поверхня озера, здавалось, ввібрала у себе все те темне, що лежало на дні. На противагу йому вулиця, якою ми їхали, бавилась у фарбах літніх й теплих.

  – Що? – запитав Том мого відображення в зеркалі. 

  Я повторив, але вийшло щось схоже на мугикання. Глибоко вдихнувши, я відчув суміш парфумів Айцзи й запах пластмаси. Том цього разу почув мене. 

  Я згадав відчуття, котрі, як рука вбивці, міцно взяли мене за горлянку на широкій вулиці минулого вечора. Ті дивні трамваї з одним вагоном, люди без [сенсу й мети] кінцевого пункту в своїх зациклених маршрутах; повітря, що ниткою проходить через ніздрі й влазить у легені, зв'язуючи їх. А потім та втеча, у якій перемішались адреналін, ейфорія та страх. Дивна суміш. Ввечері, зателефонувавши Джорджі з хостелу, я це пропустив, але знав, що обов'язково переповім їй все пізніше. 

  – Чуєш? –витягнув мене голос Тома.

  – Ні, – озвався я. 

  – Питаю тебе: а як щодо твого роману? Ти ж ніби зайнятий ним. 

  – Він пише роман? – здивувалась Ай, глянувши спочатку на мене, в потім на Тома. 

 – Я думав, що ви про все вчора встигли поговорити, – з дещицею суму в голосі завважив Том.

 Мені було ніяково від цього, але разом з тим це дратувало.

  – Якого хріна? – здивувався я. 

  – Якого хріна писати роман? 

  – Я не писатиму його. Принаймні, не тепер. 

  – Ей, – Айцзи поглянула на мене у дзеркало, – я ще ніколи так швидко не губила письменників.

  – Це гарна ідея, написати про це, – Том обвів долонею салон авто, – я точно читатиму. 

  Більш ніхто не сказав й слова, поки озеро не зосталось далеко позаду, разом з його прохолодою й химерністю. Залишалось менше половини шляху. 
 Дрімота пробиралась до мене. Спочатку важкими стають руки, потім шия, й тільки потім повіки. За ними вимикається все інше, з'являється ніщо й починає розростатися. Потім ніщо стає більшим, набуває форми й виокремлюються деталі, аж поки одна з них не перетворюється в нове життя. Але не цього разу. 

  – З чого почнеш писати? – втрутився Том.

  – З Рухляді, – неочікувано для себе відповів я миттєво.

  – З чогооо? – перепитала протяжно Айцзи.

 – З друкарської машинки, котру Джорджі привезла дощового вечора. Вона тоді була як лист паперу у воду занурений – краще не торкатись.

  – Чому з друкарської машинки?

  – Всі історії починаються з початку.

  Насправді я уявлення не мав чому. Це була раптова думка нізвідки й я рефлекторно схопився за неї, аби не втратити, аби мати першу цифру у цьому відліку. 

  – Ну п•зд•ць ти закрутив, – скривився Том.

  Я розсміявся.

  – А у вас є діти? – запитала Ай неочікувано. Й у роті миттєво пересохло. 

  – До речі, чому у вас досі немає дітей? – Томів голос звучав так, ніби досі цього питання й не існувало. Радше за все, так для нього і було.

  Ми хочемо дітей. Особливо Джорджі. 
 Але ми не говоримо про це... натомість, Джорджі просто відсуває в сторону друкарську машинку, забираючи собі мої пальці й ті, в мить, замість того щоби писати, починають читати її тіло [як ніби на ньому свій особливий особистий шрифт, мова, яку знаю тільки я]. Вона підтягує чорну сукню, оголюючи стегна, вище лінії трусиків, й сідає на стіл. Тонкі бретельки сповзають з плечей, - тканина відступає, рухається вниз, разом з моєю долонею, котра спускається від ключиці до грудей, де тверді соски чекають на дотики. Знявши з мене футболку, Джорджі обіймає мене, піднімаючись зі столу й мої руки знімають з неї...

  – Агов! – гукає Том, – ти що, заснув?

  – А?

 Решту дороги я слухав їх з Айцзи розмови, розглядаючи через скло попутні місцини.