10.

  Мати [вона ж власниця] дівчини приготувала локшину, додавши туди тонкими смужками перець та моркву, а разом з ними й куряче філе. Втім, відчувалось значно більше смаків, аніж було видно.

  Щось подібне одного разу приніс на вечерю Том.

  – Батьків рецепт? – запитала його Джорджі.

  –Умг.

  Тоді то я й навчився їсти паличками, нехай і незграбно. 
 'Куайцзи', – сказав Том.

 Того вечора, у хостелі, ми готові були з'їсти будь-що: довга дорога, що, до всього, завершилась важкими перегонами, втомила нас й розселила відчуття голоду до кожної клітини. 

  – Вбіса смачно, – сказав Том, – це дуже-дуже смачно.

 На кухні були тільки ми й дівчина, котра поводила нас до кімнати. Всі інші встигли повечеряти. 
 Вона сиділа неподалік й читала мангу, а почувши слова Тома, посміхнулась.

 Я спробував трохи роздивитись її, намагаючись при цьому не виглядати безглуздо. 
 У зеленій футболці й такого ж кольору шортах, вона підтягнула коліна до грудей, всім тілом вмістившись на невеликий стілець, й трималась долонями за босі ноги. Літнє сонце зібралось легкою засмагою на її обличчі, огортаючи дрібні цятки ластовиння. 
 Темно-червона помада виділяла тонкі губи й перегукувалася з фарбованим у колір перестиглої вишні волоссям, зібраним у хвостик резинкою. 
  На маленьких вухах висіли прикраси, такі ж вишневі, а на шиї акуратно лежала родимка. Їй належала одна з найчарівніших посмішок, що мені коли-небудь видавалось побачити.

 – Дівчина не збрехала, – продовжував Том. Він сидів до неї спиною, тож ніяк не міг побачити, що та підняла голову й дивилась йому в потилицю. – Гарненька така, але, мабуть, трохи старша за мене. Як думаєш, скільки їй?

  Я подивився на її обличчя й відповів, що не знаю.

– Трохи шкода, що нам завтра треба вже їхати, –говорив він далі, – я би знаєш... я б...

  – Том, – спробував я його зупинити. 

 – Запросив би її кудись, – не зважав він, – не знаю куди, бо я нічого тут не знаю. Хіба ото якийсь путівник купити треба було б, або шукати в Інтернеті... але це було би дивно? Як думаєш? 

 Дівчина вже зовсім покинула мангу й слухала його, переводячи погляд з його потилиці на моє обличчя й зворотньо. Я побачив у її ньому [в очах, кольору яких так і не зміг описати того вечора], що вона розуміє кожне слово. 

  – Мені сьогодні здалось, що ти наче все життя тут прожив, – вирішив я змінити тему.

  – Невже?

  – Ну так.

 – Коли ми тікали від тих їбл•нів? – підняв він на мене погляд. – О, у тебе вже порожня тарілка.

 Дівчина кивнула на раковину, натякаючи. Отже, подумав я, вона точно все розуміє. 

   – Ага, – кажу, – коли тікали.

  І справді. Те, як повів себе Том того вечора здивувало й заворожило мене. Спантеличило й викликало цілковите захоплення його реакцією й зухвальством, коли треба було бодай що врятуватись. Здавалось, він вже сотнями років живе на тих вуличках, але я точно знав, що це не так – тим більшим було моє зачарування. Його інстинкти значно краще розвинені за мої – мене би пристрелили на місці. 

  – Слухай, а як правильно все-таки? – втрутився у мої думки Том. За цей час дівчина вже повернулась до читання й тепер знову відсунула мангу в сторону. 

  – Що?

  – Їбл•нів чи Єбла•нів?

  – Щооо?

 Дівчина ледь стримала сміх, й я теж. Ми лиш коротко обмінялись непомітними посмішками. 

  – Ну ти ж вчитель, мав би знати, – не вгавав він. У кухонному світлі, що вливалось у зелені стіни, його волосся набуло ще більш смарагдового відтінку. 

   – Йди нахрін, Том!

 Том мовчав якусь хвилину, доїдаючи. А Тоді знову заговорив, подивившись на мене серйозно, й я одразу зрозумів, що він не жартує: 

  – Як думаєш, вона би погодилась сходити на побачення з безглуздим напівнащадком цієї країни? Ну може якось потім... хоча, бляха, ми ж більше ніколи сюди не приїдемо. Принаймні, не у цей район, де нас сьогодні ледве не... – замість слова він висунув на бік язика.

  – Не знаю, – щиро відповів я.

  –  Це стрьомно.

  – Що?

 – Ну, що нас сьогодні могли пристрелити. І те, що ми тут. І стосунки. Та і не знати теж стрьомно...

 Він замовк, ховаючи від мене продовження списку. У мене не було ні відповіді, ні певності, що та йому потрібна.

   – Я приберу, – єдине, що я зміг йому сказати. 

   – Тоді я приляжу.