9.

  Обличчя водія трамваю на мить мені здалось знайомим. 
  Всередині вагону ніби хтось розлив яскраву фарбу й тепер вона, тягуча й смердюча, лилась звідусіль. Липкими були поручні, ноги встрягали, як у пісок, й не було куди ступити й крок – так багато було людей. 

 Тримаючись за Томове плече, я сперся на чиюсь широку спину позаду й стояв так всю дорогу. Замість виду за вікном були однотонні картинки. 
  За якихось хвилин двадцять [котрі тривали мені значно довше] ми доїхали. Якщо вагон і робив якісь зупинки, то я всі їх пропустив. Проте здавалось, що людей постійно більшало, а вільного простору навпаки. В потім всі вивалились через відчинені двері, й ми за ними. 

  Нова зупинка майже нічим не відрізнялась від попередньої. Том знову завів діалог, цього разу з молодою жінкою, на вигляд років до тридцяти. Під час розмови вона тричі облизала губи, так ніби там безперервно збиралась морська сіль.

 – Нам туди, – показав Том на вузький провулок між двома абсолютно однаковими будинками, тьмяні коричневі стіни яких ховались за яскравим світлом магазинів на першому поверсі й рекламних вивісок, які запрошували нас завітати.

  – Точно?

  –Певне що. 

  Провулок завширшки був не більше чотирьох метрів разом з тротуарами. Тут заледве розминались автівки. Місцеві подекуди сиділи біля будинків на пластикових [здебільшого] стільцях й вели довгі розмови незрозумілими мені словами. У кожному другому вікні горіло світло, й я відчув тугу за домом. Добре, що тут немає Джорджі, – подумав я, – і як же шкода, що вона не поруч. 

  – Доволі тихо, - сказав я Томові. 

  Нарешті реальність почала повертатись. 
 Якщо придивитись, то легко можна було роздивитись будь-яку дрібничку, як то елемент чийогось одягу чи фіолетові нігті на сплетених пальцях жіночки у білій сукні. Стара дорожня розмітка, яблукоподібні лампочки на стовпах, металеві двері, троянди у вікні другого поверху, запах їжі.

  – Я зголоднів, – відповів Том.

   – І я.

 За якусь сотню метрів ми повернули ліворуч у прогалину між стінами двох будинків. Ті так сильно зблизились,  що створили ілюзію, нібито ми йдемо поміж скелями. От тільки пожежні сходи, що нависали над нами, псували цю картинку. 
  Місця вистачало тільки для двох. Врешті, крім нас більш нікого й не було. Я відчув страх.

  – Ще трішки, – ніби почув мої думки Том, – мені щось стрьомно, але за кілька хвилин буде вихід до нашого готелю.

  Ми дійшли до перехрестя, де провулок перетинався такою ж тонкою стежкою, якою ми йшли. Зліва почулись голоси. Ми обернулись на звук й зупинились. 

  Метрів за двадцять від нас стояло четверо чоловіків й одна жінка. Всі приблизно одного віку – до тридцяти. Хоча легко можна було помилитись, бо світла було обмаль – тільки тусклі лампочки на стінах, мерехтіння яких заледве діставало до землі. Всі в чорних костюмах [й такого ж кольору сорочках] з червоними метеликами-галстуками. 
 Щось відбувалось. Я тільки встиг побачити, як якийсь пакетик висковзує з долоні чоловіка й падає до кишені жінки. Вона подивилась на нас й всі непорушно завмерли, наче у тій дитячій грі 'день-ніч'. 
  Тишу зупинив найвищий серед них; щось сказав, але, авжеж, я жодного слова з того не зрозумів. Проте голос його вселяв тривогу.

  – Що відбувається? – запитав я у Тома й почув той самий його неповторний стиль, який належав тільки йому. І хвилювання в голосі. В кінці він прошепотів, звертаючись вже до мене: 

  – Нам п•зда.

  – Що?

 Чоловік у костюмі щось вигукнув.

  – Вй•буємо звідси, – крикнув Том.

 Він зірвався з місця так швидко, що я ледь не впав. Але його рука встигла схопити мене за зап'ястя й потягнути за собою. 

  Позаду почувся постріл.

  'ЯКОГО ХРІНА?'

  Я біг не озираючись, Том попереду.

  – Сюди! – почув я його голос. 

 Він різко звернув вправо, так що я ледь не залишився сам на прямій, але встиг зорієнтуватися й пірнути у новий провулок, котрий нічим не відрізнявся від попереднього. 
  'Не треба було покидати біг'. 
 Попереду якийсь малий вів велосипед, тримаючись обома руками за кермо. Я не встиг роздивитись його, тільки червону яскраву раму. Позаду чутно було швидкі важкі кроки: нас наздоганяли. 
 Малий стояв непорушно й дивився на нас.

   – З'їб•ся звідси, – почув я.

 Хлопчик тільки встиг відкрити рота, як відчув спиною холодну брудну стіну – Том буквально жбурнув його в сторону. Велосипед впав й мені довелось його перепригувати. На мить час сповільнився, й я зустрівся поглядом з хлопчиськом. Він, здавалось, встиг тільки здивуватись. 'Вибач, малий', – глянув я на нього й побіг ще швидше. 
  Ми знову повернули праворуч. Я озирнувся й побачив, що вся група, котру ми зустріли якусь хвилину тому, переслідувала нас. Щонайменше двоє з них тримали в руках зброю. 
  'Нам п•зда', – вертілись в голові слова Тома.
 Я уявлення не мав що робити й куди бігти, але він, здавалось, точно знав. Ніби був не студентом медичного університету, а героєм пригодницького кіно. Дуже невеселого кіно.

  Ми знову повернули. Мабуть, щоби довго не залишатись на одній прямій, бо тоді б ми були на лінії вогню, чого не хотілось. 
  Почувся ще один постріл. Здалось, куля пролетіла у мене за потилицею.