8.

  Прилетівши, з аеропорту – величезної будівлі, побудованої у формі чайки чверть століття тому, що поглинула мене одразу, як тільки я зійшов з літака, – ми їхали в жовто-зеленому автобусі. 

  Оглядаючись назад, я шкодував, що Джорджі не бачить цієї пташки разом зі мною. 

 Місто за склом розпливалось. Тисячі будинків й різних споруд [як от мости] єднались разом у якусь химерну істоту. Так, наче вперше за життя зняв окуляри без яких всі чіткі лінії перетворились у зблиски променів сонця, що сліпило мене в кожному відображенні. Звуки спливались у дивний тихий шурхіт, – ніби перед дощем за вікном вітер дразниться листям дерев і кущів. Імовірно, вся справа було в шумоізоляції автобуса. Вечір поглинав вулиці, запалювались на противагу йому мільярди ліхтарів. Як у чорно-білому пейзажі, на який хтось розлив яскравий жовтий. Десь я це вже бачив, десь я це вже бачив, десь я бачив це – крутилось у моїй голові. В думках злинуло ржаве оглядове колесо з червоними халабудуками – схожими на ті, що їх діти будують в дитинстві на великих дубах. І я не міг пригадати де його бачив. 

  Тоді я вперше зрозумів: у нас хиткий план. 
 Від ідеї взяти авто напрокат ми відмовились одразу, враховуючи що Том ніколи не їздив вулицями великого міста [насправді його Ніссан встиг зібрати всього якусь тисячу кілометрів пробігу, перш ніж він його продав], а я взагалі не мав водійського посвідчення. 
  Вирішено було дістатись до іншого кінця цього безкінечного міста, де розлігся залізничний вокзал. Але спершу треба було переночувати, тож ще у вечір перед від'їздом Том забронював нам місця в готелі. Тут наш план і зупинявся. Було тільки якесь розпливчасте відчуття подальших подій. Розпливчасте, як і це місто. 

  – Ходімо, – штурхнув мене Том, – нам сюди. 

 За одну мить у аеропорту в мене з'явився топографічний кретинізм й тримався за мене досі, тож все що мені залишалось – триматись натомість за Тома.

 Вийшовши з автобуса, ми опинились поруч з [до біса!] широкою вулицею, порізаною рейками, по яким їздили одновагонні трамваї. 
 Вони рухалися від зупинки до зупинки й повертались назад, й так безкінечно – безсмертні маятники. Тож пасажирам залишалось тільки перестрибувати з одного на інший, щоб продовжувати рухатись, а не застрягти в безглуздому циклі. Я цього не знав, але відчував. Химерністю огорнуло мене дужче, аніж вечірньою прохолодою, що пробиралась крізь тканину сорочки. Я стряхнув її з себе, як великого павука. Том окинув мене розуміючим поглядом [на його руках виступили сироти] й заговорив з одним із перехожих. Я, авжеж, нічого з того не розумів.

  – Нам туди, – врешті озвався він до мене, – отам сядемо у вагон.

  Зупинка була десь за кілометрі на схід. 
  Поки ми йшли, почали з'являтися перші чіткі обриси вулиці. Європейські будинки, дивні й недоречні тут, не вище п'яти поверхів, тягнулись довгою суцільною лінією; між ними вулиці вузькі [такі, що з вікна одного будинку можна було застрибнути до кімнати по іншу сторону дороги], що розділяли цю лінію, як коми розділяють речення. Так само гармонійно й доречно. 
 Всі вони, як притоки великої річки, впадали у головну вулицю, котра наповнювалась ними й розпливлась на, щонайменше, десять смуг руху. Ще трохи й вийде з берегів, ще дещицю й вагони почнуть їздити буквально між кімнатами першого поверху.  
 Поруч з трамваями рухались автомобілі [виглядали вони так, ніби зроблені учнями молодших класів на уроках праці], а кілька середніх смуг зайняли пішоходи. Здавалось, вони як ті вагони, курсують з точки А в точку Б й назад. Але Том нічого цього не помічав, тож я зробив висновок, що мені просто ввижається частина з побаченого.