7.

   Й лив всю ніч. 
  А на ранок, як нібито все те було сном, сонце знову взялось за старе, хапалось за темний асфальт й стирало вологу з нього своїми гарячими дотиками, гуляло вулицями, заглядало у вікна [як спостерігач, від погляду якого нічого не сховається й стає дещо лячно], милувалось цвітом літніх квітів, що розкривали привітно йому назустріч свої бутони.

  Джорджі прокинулась близько п'ятої, одразу після світанку, й штовхнула мене в бік.

  – Агов, прокидайся.

  – Мх.

 Я не планував довгу подорож, тому всі речі легко поміститись в рюкзак, причому ми вклались у якихось сорок хвилин.

  – Як чогось не вистачить, чи забули – підсумувала Джорджі, – купиш на місці.

 Я погодився, бо мені не хотілось тягнути з собою кілька зайвих кіло й взагалі нічого не хотілось з собою брати. Більше того, – перспектива поїздки вже не була такою приємною після того, як Джорджі від неї відмовилась. Але хіба не варто було цього очікувати?

  Поки Джорджі готувала сніданок, я витягував Тома з ліжка:

  – Ти зібрався? 

  – Ага.

  – Речей багато?

  – Ага.

  – Може в душ?

  – Так.

 Він дивився на мене примруживши одне око. Я знав, що прокинутись для нього не мало б стати проблемою, але, ймовірно, Том заснув тільки під ранок. Це було не дивно.

  – Кенгуру курять трубку. 

  – Так. 

  – Чорт, Том, вали в душ й через двадцять хвилин ми їдемо!

  – Та... якого хріна через двадцять? – я нарешті побачив й другу його зіницю, – ви що там, й•бу дали... стоп, а яка година?

  – Майже шоста. І в нас є сніданок. 

 Том прийшов за сорок хвилин. Також майже без речей. У білій футболці Tommy Hilfiger, легких шотрах й кедах. Його розпатлане волосся виглядало занадто гармонійно, щоби я в це повірив.

  – Якого біса, – глянула на нього Джорджі. 

  Місто ще було сонним [як і я, як і Том], коли ми виїхали опів на сьому, плануючи залишити більше часу для маневрів [чи то заторів]. 
  Джорджі вела Вольво ще мокрими вулицями.  Старий, якого ми часто зустрічали в супермаркеті [але імені його й досі не знали], сидів на ґанку з цигаркою. Попільничка біля його лівої руки нагадувала здалеча рибу з роззявленим догори ротом. Я десь чув, що він приїхав сюди зі східної Європи років з сорок тому. Чи то не він, а його батьки. Чи то всі разом. 
  Старий кивнув, Джорджі у відповідь тицьнула сигнал щоби привітатись й той розрізав вранішню тишу. Всі здригнулись.

  – Дякую, що їдете зі мною, – сказав Том з заднього сидіння. Він приклав голову до скла, але погляд його, здавалось, був спрямований десь далеко за океан.

  – Я не їду, – відповіла Джорджі, – везу вас в аеропорт.

  Том нічого їй не відповів, тільки розчарованим поглядом провів по її потилиці. 

  Ми в'їхали в комерційний район з десятками крамниць й банками. Якийсь чоловік мив вікна, але окрім нього на вулиці нікого не було. 
  Серед інших тут – магазин велосипедів, скейтбордів та подібних засобів пересування і запчастин до них, що поєднувалась в одному приміщенні з відділом обслуговування. Тут Джорджі й працювала вже чотири місяці, продаючи те все. 
  Вона часто розповідала про клієнтів, більшість з яких були місцевими підлітками, а з часом почала розповідати й про основні принципи та правила конструювання. Обідню перерву вона проводила в майстерні, вивчаючи все це. Тож швидко Джорджі вже знала які колеса дають кращу швидкість, яка рама міцніша, як краще підбирати шпиці й шини.
  Її любов до конструкцій проявилась навіть у такому місці. Зрештою, їй почало подобатись тут. 

 За комерційним районом йшли декілька нових вуличок. Будинки тут з'явились відносно нещодавно.

  – Бляха, та вони всі однакові, – відмітив Том. – Не хотів би я тут жити. Знаєте чому?

  Ми не відповіли.

  – Якщо десь пізно ввечері засидітись у 'Сілвер Лейк'... ну ви ж знаєте це місце?

  – Ага, – кивнув я, дивлячись на Тома у дзеркало, – місцевий бар.

  – Гарний такий, я був там раз... так ось, якщо засидітись, то легко можна переплутати все. А таке може бути, погодьтесь, якщо випити зайвого. Ну, я нечасто, ви знаєте... так ось, можна ж випадково потрапити до чужої спальні якоїсь молодої парочки. Хах, а якщо чоловік працює на отій фабриці, не знаю як вона називається [ну ви ж точно маєте знати], в нічну зміну, то я би радо приліг поруч з його дружиною.

  – Ти ідіот! – перервала його Джорджі.

  Том гигикнув. За мить ми розсміялись.

  Більшість шляху проходила в мовчанні. Я заснув й проспав щонайменше годину.

  – То як твоя книга? – запитав Том, коли я хапався за останні обриси вже майже забутого сну. Залишилось тільки велике оглядове колесо. Червоне...

  – Загалом, повільно, – відповів я невдоволено. 

  – В якому ти зараз місці?

  Я спробував всістись, але не вдалось. Спина затерпла, повіки тягнулись одна до іншої змикаючи очі, а руки відчувались незграбними додатками.