6.

  – Зрештою, вони поставили його в гараж, – завершив я розповідати Джорджі про день, від якого залишилась дещиця. 

  – Х'х, це якось навіть символічно, знаєш.

  – Мені здавалось, що він попросить забрати його назад й викинути десь по дорозі, чи то продати комусь.

  – Можна виставити на еБау, – запропонувала Джорджі.

  Мені не хотілося б. Але, зрештою, фортепіано не моє.

  Джорджі виглядала засмученою, й цей сум накладався на втому після тривалого й спекотного дня. Минула десята година після опівдня; нагнавши хмар, вітер вщух й все затихло [зрідка лиш котрийсь автомобіль розрізав ту тишу монотонним звуком двигуна, а іноді пробирались й залишені на березі слова, що їх туди акуратно зносили повільні хвилі того самого холодного озера]; хмари нависали над містом, збираючись зронити перші краплі довгої нічної зливи. В кімнаті було прохолодно й темно, та вдосталь було й тієї крихти світла, що крізь вікно пробиралась, щоб мені бачити її обличчя. Здавалось, що те світло до купи збирається в її очах у маленькі яскраві вогники, – ніби посеред Віденської опери хтось запалив у повній темряві лампочку. 
 Її напівпрозора нічна сорочка кольору літнього неба тягнулась майже до колін. Того вечора вона сходила на безкрає море після заходу сонця. Починаючи від нижнього шву тягнулись довгі лінії, подекуди перериваючись на складки [як ніби схвильована вода до купи збиралась від поштовху сильних вітрів]. Ті лінії тягнулись вгору; ось під ними вже той самий підлітковий її шрам, ось вже родимка у формі зірки в місці, де проходить резинка трусиків. Лінії тяглись вище, минали милі, вигинались по траєкторії її талії; здіймались вгору в районі грудей й, досягши вершини там де малинового кольору соски, спускались вниз до її світлої шиї. Сонце як не намагалось, але ніяк йому не вдавалось обійняти її й залишити після себе сліди засмаги. 
 Море це здіймалось й опускалось – як припливи й відпливи – з математичною монотонністю; чути було як Джорджі дихає. А якщо прислухатися, мабуть, можна було б почути і її серцебиття.

  – Там ще дещо, – додав я після паузи, фактично цитуючи того чоловіка з паперами, – лист.

  Джорджі мовчала.

  – Ти тут? – запитав я тихіше.

  – Угу.

  – Там був білет, певне що вже куплений адвокатом [чи як там називаються люди, що займаються посмертними дорученнями], на батьківщину його батька. І записка, в котрій сказано, що Том знайде там щось важливе, щось залишене старим сину.

  – Безглузді сьогодні заповіти. 

  Вона говорила ледь чутно й доводилось виловлювати з темряви її слова. 

  – Том хоче, аби ми поїхали з ним.

  – Ми? 

  – Угу.

  – Бляха, – прошепотіла вона. 

  – Виліт завтра ввечері з Едмонтона, о сімнадцятій.

  – То ти вже погодився? – я відчував на собі її погляд. Відчував докір й навіть перші прояви злості. Тієї самої, яка приходить у конверті розпачу. 

  – Ні.

 – А білети? У конверті їх було три? – запитала вона, знаючи відповідь. 

  – Ні. Але Том вже замовив ще два.

  – Отже, ти вже погодився.

 Я змовчав. Мені хотілось, аби ми полетіли з ним. Найперше, не заради Тома, а для нас. Для Джорджі.

  – Я відвезу вас в аеропорт. А зараз треба виспатись, – завершила вона розмову. 

  Пішов дощ.