5.

  Я прокинувся від того, що біль у лівій скроні посилився, а в правій, здавалось, сонце скоро пропалить дірку. Спина, притиснута до ґанку, задерев'яніла. 

 Залишаючи очі заплющеними, я сподівався, що невдовзі прийде полегшення. 
  Згадав про Джорджі й її шрам на лівій нозі. Певний час після нашого знайомства вона соромилася його, але згодом зрозуміла, що мені байдуже [ба більше, я навіть любив його якоюсь дивацькою любов'ю], й просто забула про білу лінію на своєму стегні. Або, принаймні, зробила вигляд.

  Повз проїхала якась стара вантажівка з гучним мотором й зупинилась поруч з сусіднім будинком.
  З пасажирського боку вийшов чоловік у сірій робі [жакетик на ґудзиках був заправлений у широкі легкі штани] й швидкими кроками минув відстань від дороги до білих вхідних дверей невеликого будинку.

  Я підійшов ближче.

  – Його немає вдома, здається, – кажу йому.

  Але в цю ж мить двері відчинились.

  – Привезли, – почувся голос зсередини, – де розписатись?

   Це був Том. 
 Зазвичай ці спекотні години від проводив на березі однойменного озера, що омивало північно-східний беріг міста, або просто губився десь серед лісів, що розкинулись на заході, одразу за місцевим музеєм, в пошуках тих чи інших рослин для свого практичного студентського завдання.
  Це було його друге літо тут після того, як минулого червня він успадкував будинок свого дідуся по лінії матері. До того він навідував старого лиш кілька разів за майже два десятиліття. 
 То був кумедний старий, що починав свій день з тютюнового диму й арахісового печива, котре сам випікав щонайменше двічі на тиждень. Зустрічались ми з ним тільки вранці, коли він випускав свої великі кільця диму й уважно за ними спостерігав. Здавалось, курить він тільки заради цього. 

  – Ось тут, – протягнув папірці чоловік у сірій робі, – і тут теж, будь ласка.

  Том вийшов з будинку. 
 У довгій сорочці ледь не до колін. Закочені рукави трохи вище ліктів виставляли на показ його позолочені сонцем красиві руки. Він заледве вищий мене, хіба коли відростає густе темне волосся. Якийсь смарагдовий є в ньому відтінок, але звідки? Наче дотик історії, залишений на пам'ять йому про місце на східному узбережжі Азії. Місце, де він ніколи не бував до того.

  Це було ледь не єдиним, що йому дісталось від батька. 
 Той перетнув океан, коли йому виповнилось двадцять дев'ять, й переїхав в країну абсолютно інших людей. Та на диво відчув себе спокійно. Перші кілька років працював вантажником на поштовому відділені. Робота вимагала тільки фізичної підготовки, що йому цілком підходило. Мрія зібрати на власний будинок вже спакувалась, коли він зустрів жінку, найгарніші риси обличчя якої потім успадкував їх син. 
 Спочатку його дратувало, що хлопчик не перейняв майже нічого з його, але той ріс таким красивим, що, врешті, почав тішитись. 
 Том не сприймав старих традицій, котрі його батько привіз з собою. Місцева культура була хлопцеві набагато ближчою. Музиканти, що співали мовою його матері, кінематограф, здешні письменники, традиції, одяг, їжа – загалом все, що оточувало його в школі й на вулицях міста. Втім, Том потроху вивчав далеку східну мову, хоч і говорив слова на власний манер – то навіть був не акцент, а якийсь неповторний [притаманний тільки Тому] стиль. 
 Єдине – Том здійснив батькову мрію стати лікарем, коли вступив до медичного університету.  Але вони так і не поладнали.

 За тиждень до цього ранку Томові на пошту прийшла звістка, що батько помер. Останні кілька років життя він провів на батьківщині, й всі ці роки спілкувався з сином тільки в листах [по чотири на півроку], де в більшості розповідав про старе забуте людством селище й майже не говорив про себе й своє занепале здоров'я. Йому залишилось п'ятдесят дев'ять.

 Щонайменше раз на тиждень Том приходить до нас на вечерю, розповідає свої кумедні дитячі історії, студентські пригоди й багато говорить про квіти й трави. Слухаючи його вперше, я щиро дивувався, як в ньому могла зародитись така ніжна любов, адже дивлячись на нього радше чекаєш розмов про баскетбол, авто чи дівчат. Про дівчат Том все-таки любив говорити, але він так легко розвіяв мою упередженість й розбив стереотипи. А ще Том був смішним, насправді смішним. Джорджі знала його ще малим, познайомившись з хлопчиськом, коли той восьмирічним вперше приїхав на кілька тижнів до дідуся. 

  Водій вантажівки тим часом випригнув з кабіни, відчинив задні двері й дістав цигарку. 
 Семеро – чи то восьмеро – чоловіків почали діставати фортепіано.

   Том подивився на мене, стиснув губи й посміхнувся. 
 Йому й дійсно майже нічого не дісталось від батька при народженні. Хіба ото красиві руки й темно-карі [майже чорні] очі. Риси обличчя майже повністю копіювали материне: ніжні плавні лінії, маленькі вуха, густе волосся й гостре підборіддя під жіночними губами. 
 Чимало дівчат радо б подарували йому свій цілунок, – подумав я й посміхнувся Томові у відповідь.

  – Фортепіано, – підійшов Том ближче до мене, – він залишив мені й•б•не фортепіано. А я ж навіть ніколи не сідав за нього, не те щоб грати.

 'Твій, принаймні, не обливав бензином будинок, щоби перетворити його на попелище' – подумав я, але нічого Томові не сказав. Чи тому що розумів його емоції, чи бо хотів їх розуміти. 
 Старі спогади цвяхами вбились у скроню. Відчуття було таке, ніби там сотні дрібних черв'яків не можуть собі знайти місця. Підступила нудота, але мені вдалось її стримати, перевівши погляд та увагу на фортепіано.