4.

  То була холодна осінь 2008-го – Джорджі щойно виповнилося п'ятнадцять. Друге листопада. 
  Незадовго до того дня вона вдвічі вкоротила волосся й тепер воно радше нагадувало дитячу шапочку з помпоном. То була куля, розміром з тенісний м'яч, чорного її волосся, котре, щоправда, за літо трохи ввібралось рудоватим відтінком. 
  Поверха темно-синього светра [вона й досі, коли їй хочеться побути наодинці, іноді вдягає його вдома, підшитого вже більше сотні разів] джинсова куртка з нашивками Золотих воріт, Харбор-Брідж, Акаші-Кайке, Бей-Брідж та деякими іншими мостами. Тоді вона вже чимало знала про них. Акаші-Кайке був її улюбленим серед всіх. 
  Відкритий в квітні дев'яносто восьмого на місці паромної переправи, він возвеличувався над однойменною протокою – символ того, що людина завше може створити щось нове, щось більше, міцніше, витриваліше, довше. 
  Аби не та куля волосся на потилиці, здалека Джорджі легко походила на хлопчиська в своєму джинсовому костюмі й білих Конверсах з червоною смужкою над підошвою. 
Якщо зростом вона відірвалась щонайменше на три-чотири сантиметри від однокласниць [то був пік – за наступні кілька років Джорджі виросте ще на якусь крихту], то груди почали рости пізніше, аніж в інших дівчат. 
  Батько інколи називав її 'маленька Джі'. Це повелось ще коли їй було чотири. Найпевніше, думала вона, то було якось пов'язано з літерою. Мати часто гукала її 'Джо'. І якщо довгий час їй це подобалось, то тієї осені почало дратувати.

  За кілометра півтора дорогою зі школи до її будинку стояв недобудований великий торговий центр. Радше сказати – не відкритий. Його почали будувати ще на початку тисячоліття. Десятки [ба, сотні] людей, більшість з котрих були немісцевими, приїхали якогось травневого ранку, а разом з ними з'явилась й техніка. Спочатку вони обгородили територію металевим парканом, а затим почали розривати землю, звозити матеріали й заливати все те бетоном. 
  Раніше там був парк, в якому вона часто гуляла малою разом з батьками, а тоді за якихось кілька днів він просто зник.

  Громіздка й безглузда будівля виросла швидко – вже перед настанням зими було збудовано три запланованих поверхи по шість метрів кожен. Джорджі не любила її, бо ті люди в жовтих й червоних жилетках забрали у неї ятку з найсмачніших у місті морозивом [за декілька років вона дізналась, що насправді те морозиво нікуди не поділось, а просто продавалося вже на іншій вулиці, треба було просто трохи пройтись на захід], і бо вони побудували насправді огидну конструкцію без душі й без натяку на красу. Мабуть тому той торговий центр так і не відкрився. Спочатку, почула вона у розмові батьків, почався якийсь судовий процес. Виявилось, що та земля комусь таки колись належала, чи то мала б належати – Джорджі мало розумілась у ситуації. Вони заледве встигли встановити скляні панелі, як почалась вся та тяганина. Потім судовий процес закінчився й пішли розмови, нібито споруда таки житиме. Хтось навіть зняв червону стрічку. Здавалось, навесні почнеться рух. До того часу хтось інший викупив територію й навіть розвісив рекламні плакати. Але до весни компанія збанкрутувала й все завмерло. 
  В 2005-му будівництво визнали незаконним. Але зносити недобудову так ніхто й не збирався. До того часу місцеві підлітки потроху почали пробиратись туди, прикликані цікавістю й бажанням знайти місце, де вони зможуть заховатись від очей дорослих. Якщо не рахувати охоронця, виділеного місцевою адміністрацією [себто єдиного дорослого] то їм таки вдалось знайти таке місце. 
  В кінці 2007-го було вирішено повернути законність будівлі, яка вже на той час перейшла у власність міста й виставити її на аукціон. З'явилось навіть декілька претендентів, але незабаром почалась фінансова криза й жодного аукціону ніхто не провів.

  Джорджі зупинилась перед торговим центром, сама не розуміючи навіщо. Вона чула про це місце багато історій, більшість з яких звучали в школі. Те, що там відбувалось [за розповідями її однокласників] було їй здебільшого огидним, але якась частина [цікавість] в ній все-таки перемогла того дня. Вона знала, що вечорами – особливо літніми – там часто бувало людно, але сама жодного разу не заходила по ту сторону загорожі. 
  Підійшовши до хвіртки, вона потягнула за важкий замок, що скріплював собою старий металевий ланцюг, подекуди вкритий іржею, – знала, що той має піддатись, хоч разом з тим і сподівалася, що цього не станеться, що то насправді хтось зумисне вигадав, нібито той вже давно не потребує ключа. Вона потягнула вниз, але нічого не відбулось. Поглянула по сторонам: вулиця була на дивовижу пустою, хоч сонце було ще далеко до горизонту західної лінії холодного міста. Джорджі рвонула сильніше й вушко від'єдналося, ланцюг впав, повисши на металевих прутах, необачно зварених до купи. Дзинь. 'Ще трохи й воно все розсиплеться', – подумала Джорджі. 

  Широка стежка поросла травою, подекуди вкрилась шматочками коричневого моху. Те ж саме було й парковкою, на якій так і не встигли зробити розмітку. Місце виглядало пустинним, таким власне воно й було. Відчуття, ніби крокуєш фільмом жахів. Вона нещодавно дивилась один такий і їй зовсім не сподобалося. Не через свій безглуздий сюжет, а бо було лячно. 
  Таке ж відчуття, впереміш з огидою й цікавістю, викликала й пуста бетонна споруда. Металевої оббивки високих стін торкнулась своїми пальцями корозія, високі  вікна віддавали блідим синім. Подекуди вони були розбиті, в інших місцях скла не було зовсім – через ті отвори, здавалось, повільно сповзала гнітюча атмосфера цього місця, ззовні схожа на звичайнісінький туман біля озера. 
  Дверей не було – тільки широка прямокутна арка висотою близько трьох метрів. Аби Джорджі спробувала підстрибнути, кінчики її пальців промайнули б повз, зачерпнувши пригоршні повітря.