3.

  Двір біля нашого з Джорджі будинку [біля її будинку] це невеликий прямокутник світло-зеленого кольору, по якому розсипаними жменями цвітуть влітку ромашки. За будинком кущі малини й лохини, яку постійно доводиться ховати від здешніх морозних вітрів. 
  На стінах деінде видніються маленькі кольорові малюнки двадцятирічної [або близько того] давнини. Джорджі двічі на рік береться за фарби й поновлює їх, заодно – зрідка – додаючи нові деталі. 

  Спершись спиною на ґанок, я сидів на теплій зеленій ковдрі нещодавно стриженої трави.

  Сонце висіло прямісінько над будинком, відблискуючи навіть від – здавалось би – завжди тьмяних стін гірчичного кольору [я щиро здивувався, коли вперше почув, що це один з відтінків зеленого]. 
  Тупо тут сидіти – гніздилася думка у лівій скроні. Та стукотіла, начебто всі вони намагались вирватись саме в цьому місці. Я випрямив спину й почув характерний хрускіт. Тупо було покинути звичку бігати принаймні двічі на тиждень. 
  Тупо писати роман про довбаного ірландця. Я не вперше впіймав себе на думці, що я не хочу писати про це. Я взагалі не хочу писати про будь що. Більшість з чотирнадцяти годин проходили в намаганнях зробити те, чого я не хочу робити. За останні кілька тижнів я лиш звів речення у чотири коротких історій про людей, яким не подобається справа їхнього життя. Один з них, врешті покинув її, тоді як інші продовжували шукати натхнення. 
  'І якщо ти після цього не напишеш свою історію, я бляха, виставлю її [друкарську машинку, авжеж] на еБау!', – почув я голос Джорджі в голові. Мені не хотілось підводити чи розчаровувати її.

  – Ти пишеш гарні історії, мені подобається твій стиль, – сказала вона, коли я розповів їй вперше про дивного ірландського таксиста-фотографа, якого вигадала моя уява.

  – Лайно псяче, – відгукнувся я.

  – Собаче, – глянула вона на мене, відставляючи в сторону тарілку.

 – Що?

 – Лайно собаче , а не псяче. Ніхто так не каже, котику, – посміхнулась вона.

  Я міг би з нею посперечатися, але знав, що ми не зійдемось у цій суперечці. Та й ідея нарешті вивільнити образи й змальовані в голові сцени на папір здалася мені тоді привабливою. 
  В той же час Джорджі продовжувала все глибше занурюватись в тему будівництва мостів.  Й сидячи тут, під ґанком, я вважав за несправедливість, що саме я втілюю зараз свої потенційні можливості, а не вона. Бо вона хотіла [хоче] цього більше. Бо у неї було [є] більше можливостей.

  – Може переїдемо, – запропонував я їй у березні, – в місце, де ти могла б все це реалізувати, – кивнув я на десятки [сотні] її креслень.

  Вона подивилась на мене дивним поглядом, в якому водночас читалися два прохання. Одне – забрати її звідси без всяких розмов, аби вона таки почала нарешті рухатись далі, інше – замовкнути й нахрін звалити. Я не зробив ні того, ні іншого. Просто стояв там, дивився на неї, а коли не витримав того погляду, то відвернувся до креслень, в яких анітрохи не розумів. Джорджі не раз розповідала мені про них, пояснюючи що і як працює, як поєднується, яким чином можна полегшити, здешевити будівництво й покращити якість тих чи інших споруд. В першу чергу, авжеж, мостів. 
  Мені здавалось незбагненно дивним й неможливим те, що вона була такою сильною й водночас з тим слабкою. І це дратувало іноді.

  Щось тут тримало Джорджі, а я ось вже три роки, як не міг зрозуміти що саме. Ніби якийсь невидимий паркан стояв між нею й усім світом. Як та стара ржава сітчаста огорожа, від якої з дитинства у неї залишився той шрам на нозі. Але справа не може бути у цьому.