2.

  Джорджі народилась і виросла тут. У цьому маленькому містечку  [дванадцять тисяч мешканців, судіть самі] пройшла більшість з її тридцяти двох років.

  – Але я далеко де була, наприклад, в Копенгагені. Ти був там? 

  – Хіба в Гугл картах, – усміхнувся я.

  Вона часто розповідала про Копенгаген, бо ніхто там ніколи не був, і це була ледь не єдина її можливість виправдатись – в першу чергу перед собою – за те, що не покинула батьківський дім, навіть не спробувала. Кілька років в університеті великого міста вона, авжеж, не зараховує за таку спробу. Тому Копенгаген був її особистою гральною картою найвищого рівня.

  Спочатку вона насправді не хотіла їхати. 
  В підлітковому віці, здавалось, була прив'язана до своєї кімнати й загалом будинку більше, аніж всі її однокласниці. Проводила вдома більшість вільного часу за переглядами документальних фільмів, малюванням міст [мостів] й читанням еротичної літератури. Першу подібну книгу вона стягнула з материної полички в чотирнадцять, жодного уявлення не маючи про її вміст. Наступну подібну вона вже вибирала свідомо, перебираючи й читаючи абзаци на обкладинках. В той період вона вперше подивилась на матір іншими очима, – не як на жінку, що готує смачні макарони, досі цілує її перед сном й слухає довгі історії Джорджі, а як на привабливу жінку, яку цілує її батько [хоча вона майже ніколи й не бачила, аби його поцілунок тривав бодай на дрібку довше короткого 'цьом', і тоді це її засмучувало... як і досі], жінку з бажаннями й власними маленькими секретами. 

  Десь в той же час Джорджі зацікавилась й будуванням мостів [та і інших споруд також], й чимдалі частіше брала до рук практичну літературу, з допомогою якої вдосконалювала свої навички креслення й малювання. Все більше вона приходила до думки, що зовнішній вигляд предмета непохитно пов'язаний з його внутрішньою сутністю. 

  'У людей теж так, – розповідала вона якось, – але люди простіші, мамо, а предмети... чи комбінації предметів радше, знаєш, переставивши одну дрібницю можна назавжди змінити суть, значення'. Джорджі не могла це пояснити, але вона це відчувала. 'Ось як міста... кожне особливе', – наводила вона один з прикладів. Або мости. В п'ятнадцять вона особливо захопилась конструкцією мостів, як і загалом архітектурою. Тоді вже не було сумнівів ким вона хоче бути й чим займатись в житті. А отже й вирішено було куди вона поїде навчатись. 

  Але поїхати з дому було складніше, аніж здавалось. Велике місто прекрасне й жахаюче водночас, з'їдало її зсередини, розчиняло в собі. Та найгірше, насправді, було не це, а те, що вона сама не могла ніяк позбутись місця, з яким так міцно поєдналась у перші вісімнадцять років життя. Хотіла, але не могла. Тому, повернувшись додому, зітхнула з полегшенням й прикрила для себе доступ до гнітючих думок про відсутність сил перебороти себе й вирватись. Та хіба вона почувалась замкнутою в своєму маленькому містечку? Хіба ж їй було некомфортно? Хіба це погано – залишитись тут й продавати старі книги в місцевій книжковій крамниці? Тим більше, що їй траплялись насправді цікаві й рідкісні екземпляри, які продовжували підживлювати мрію збудувати щось своє, створити нове життя з бетону й металу. А потім вона покинула той магазин з дивним, трохи тухлим запахом старого паперу. Як зможе й покинути це місце, коли дійсно цього хотітиме. Якщо хотітиме. А поки можна просто продавати велосипеди й скейтборди, іноді підхоплюючи замовлення спланувати комусь кімнату, хоча вона й терпіти того не може, 'бо ніяка, в сраку, не архітектура'. Тепер вона насправді не хотіла їхати.

  – Причому двічі, – додала вона про Копенгаген.

  Врешті, переїхали батьки.

  – Це смішно, – підсумувала вона.

   Її батько отримав нову посаду.

  – Так банально, – зробила вона ще один підсумок, – але він працює у них все своє життя. А я досі до ладу не знаю чим він займається там...

  Все що знала Джорджі в дитинстві – її батько робить лампочки в сусідньому місті [за добру сотню кілометрів на захід, через що йому доводилось прокидатись близько п'ятої ранку, аби встигнути вчасно; засинати теж доводилось раніше]. 
  Звичайнісінькі собі лампочки. Спочатку вона уявляла, як він стоїть біля якогось дуже великого – більшого за її тата – станка й надуває на ньому скляні кульки за допомогою приладу, схожого на старий механічний тонометр. Однією рукою він вправлявся з грушоподібним резиновим шаром, накачуючи ним повітря й розширяючи лампочку, а іншою [коли стрілка приладу досягала червоної зони] швидко змінював готовий виріб на нову заготовку. Й так все по колу. Щоби 'надути' скло, – почула вона якось, – його треба нагріти, а отже на одній татовій руці обов'язково товста рукавиця, щоби не обпектись. З тих пір, як вона почала уявляти рукавицю, здавалось, що одна його рука трохи тепліша за іншу. 'Ну авжеж, вона нагрівається'. 
  Приблизно таким її уявлення про його роботу залишається й досі.

  – Він ніколи не розповідав, навіть коли я питала. Зрештою, я припинила питати, – підсумувала вона втретє, – тож чому мені не залишити при собі свою дитячу вигадку?

  – Мій батько завжди добирає якісь полегшені синоніми, – продовжувала Джорджі. – Ну, знаєш, типу влупився молотком й вигукує 'а н'хай би тебе залило'... а він часто молотком вдарявся! І щоразу якісь нові у нього були оці фрази. Мені просто цікаво, – посміхнулась вона, – він що їх вигадує у вільний час?

  Це було не перше з наших побачень. Вона сиділа в червоному. Вся в червоному. Навіть червоний рум'янець на обличчі від вина. Теж червоного. Про це я думав паралельно, слухаючи її. То був той етап наших стосунків, коли я вже несвідомо дозволяв собі відволікатись трохи від її розповідей на всякі такі дурниці й не дурниці. Врешті, я хотів поцілувати її – теж [які ж до біса красиві] червоні – губи. Джорджі любить яскраву помаду.