1.

  Літо тягнулось. 

  Як свіжоприклеєна до стільця жувальна гумка. Нібито почалось ще в березні й ось вже як триста рахунків за електроенергію лежало у поштовій скриньці. 
 Сухе й пекуче; вдень – липке, сліпуче як дальні фари Вольво Джорджі, ввечері – все таке ж набридливе. Й тільки посеред ночі прохолода виповзала з озера, темна вода якого широким жестом омивала основну частину невеликого містечка. Виповзала повільно, сьорбаючи піт втомлених мешканців й даруючи їм взамін дотики свої холодні.

 Насправді ж то було тільки тринадцяте липня, четвер.
 Мій роман про ірландського фотографа-таксиста, розпочатий ще в кінці травня [якщо не рахувати ті шістнадцять місяців, коли він заповнив собою більшість моїх думок – як чайник пакетик фарбує воду], залишався пустим у вісімнадцяти розділах із двадцяти запланованих. Я тримав у голові їх усі, але ніяк не міг витягти із себе. Хоч і проводив заради цього по чотирнадцять годин щодня [окрім суботи, коли ми з Джорджі ходили на тижневі закупи, їздили в кінотеатр або просто катались на велосипедах], чотирнадцять годин щодня у цьому кабінеті. 

  Хоча це Джорджі його так називала, а мені він був зовсім на те не схожим – просто широка кімната [метрів зо сім] з високими стінами кольору липового листя. З одним великим східним вікном, до скла якого хилились рослини, назви котрих я постійно забував. 
 Під вікном маленький стіл, 'Flying Fish Hercules 100' 1970-го року і я. 'Летючу рибу' купила Джорджі у якогось торговця нікому нині непотрібних речей, як вона потім сказала. До них вона записувала й стару червону друкарську машинку, дістаючи її з багажнику свого Вольво:

  – Рухлядь, бляха, – гукнула вона мені крізь дощ, – довбана романтизація письменництва!

 Джорджі злилась, бо у тій поїздці вона застрягла на кілька зайвих годин. Спочатку втратила час, чекаючи поки старий торговець дотягував останні години свого сну замість вчасно відчинити крамницю 'нині нікому непотрібних речей', а потім, дорогою додому, змушена була зупинитись щоби замінити ліве заднє колесо. 
 Я в той момент ще цього не знав й просто стояв посміхався їй назустріч [трохи перекошено через холодні краплі за коміром].

  – Хоч би поміг, чи що? – з докором поглянула вона й, штовхнувши машинку мені в руки, увійшла в дім.

  – А ще вона трохи ржава, але кого то вже гребе? – подивилась вона на мене трохи пізніше того ж вечора, а затим перевела погляд на мої руки, що вже розбирались з 'запихувальним механізмом' паперу в ту 'рухлядь'. 
 Дощ досі клеївся до східного вікна, металева ринва дрюзкотіла від потоку води з криші, повертаючи мене звуками у невідоме й забуте минуле. Я відчував, що воно десь є, але ж де?

  – Нікого, – кивнув я.

 Вона підійшла ближче, й суміш запахів її шампуню й крему для обличчя огорнули мене своєю химерністю. Її чорне мокре волосся, як густе коріння ягідних кущів, розповзлось по спині й плечах, а сама вона виглядала стомленою й дещо старшою своїх тридцяти двох.

  – І якщо ти після цього не напишеш свою історію, – вона пальцями лінію від моєї скроні й до шиї провела, стало трохи лоскотно, – я бляха, виставлю її на eBay! [ з її вуст це звучало як ебау]. Отут має бути ще одна, – тицьнула вона на майже пусту поличку ліворуч. Там було тільки три книги: 'Сестра Керрі' Ірвіна Шоу, 'У Дубліні' Леслі Макінтош й 'Замальовки маленьких поселень Ірландії' Майкла Майзла. Жодну з них я донині не прочитав. Вони здавались там дуже доречними й непотрібними водночас, з'явились після якогось книжкового ярмарку, й відтоді я брав їх у руки тільки щоби стерти з них пилюку – нечасто, власне. 

  – Вечеря на столі, – прикусив я губу, щоби скорчити лице винуватця. 

  – І н'хай бережуть тебе якісь магічні сили, якщо мене дратуватиме звук цієї хріні! Є ж бо ноутбуки і купа всього іншого з нормальними клавіатурами, – додала вона виходячи.