Вчора до неї приходив дощ.

Вчора до неї приходив дощ. В кращих традиціях Стівена Кінга.

Вона йшла по вологій брущатці. Зазвичай світло-руда поверхня зараз  була насичено коричневою. Дощ скінчився давно і теплий літній вечір поволі висмоктував з асфальту залишки мокрих плям. Ще півгодини і ніяких доказів не буде. Вона не потрапила під нього, оминула, поки їхала в метро. І вже коли вийшла назовні, зрозуміла, що він пішов, залишивши по собі вологі кола та свіжий подих, що одразу дихнув на неї, як тільки вийшла з підземки. Чи було їй шкода, що не зустрілися? Мабуть, ні. Сліди його недавньої присутності освіжали і цього було достатньо. Зустріч була не потрібна.

Вона заглянула до магазину, швидко, аби він не встиг повернутися і накинутися. Бо таке траплялося часто - він зненацька вертався, коли вже думала, що не прийде. Цього разу встигла. Він не повернувся. Біля дверей парадного трохи замешкалась - діставала ключі з бездонної сумки. От нарешті пискнув електронний замок і двері відчинилися. Вона завмерла. Він щойно був тут.

Біля самих дверей починався його мокрий слід і тягнувся далі в під‘їзд. Все було сухим і лише ось ця одна полоса води. Ніби щойно тут стояв хтось дуже мокрий, і лише хвилину тому, перед тим як вона відчинила двері, рушив далі, залишаючи по собі багато води. Так, ніби цей хтось був сам із води, і вона стікала з нього водоспадом. Кроки злилися в одну водяну канаву, що прямувала вглиб, до ліфту. Вона струснула головою, щоб прибрати з уяви намальовану чорну постать, просякнену водою.

В під'їзді було тихо. І що дивного? Хтось змоклий повернувся додому. Ну і що, що на дворі вже майже сухо. Мабуть, так буває. Вона ще раз хитнула головою і попрямувала до ліфту. Велика калюжа, хтось нещодавно чекав тут. Так як зараз вона. З кнопки виклику стікала вода. Вона поморщилася, зігнула вказівний палець і суглобом натисла кнопку. Ліфт загарчав та став незадоволено спускатися донизу. Він був вже поверхом вище і вона побачила, як з закритих дверей кабіни почала стікати вода. Невеликими цівками, вода просочувалася крізь лінію посередині, що з‘єднувала стулки ліфта.

Вона заклякла і не відводила погляду від зачиненої кабіни. В щілині було видно тінь ліфту, що прибував. От він зупинився. Доля секунди. Вона напружилася і одразу ж видихнула. Двері розчинилися: за ними нікого не було. Лише кругла калюжа посеред кабінки свідчила про те, що хтось тут нещодавно був. Вона зайшла в середину і натисла кнопку на четвертий. Здригнулася, бо палець став мокрим. По тілу побігли прохолодні мурашки.

Коли на четвертому двері розчинилися, страх раптом зібрався в одному місці і вона затисла його в кулак. Мокрий слід тягнувся в коридор, де була її квартира. Автоматична лампа не загорілася, тож вона зачекала доки очі звикнуть до легкої темряви. Вуха сторожко прислухалися. Тихо. Нікого не було. Вода скінчилася біля дверей її квартири. Кругле озеро, як в кабінці ліфта. Хтось деякий час стояв там. По стіні стікала вода. З кнопки дзвінка. Вона обернулася по сторонам. Нікого. Сліду назад теж не було. Миттю дістала ключ та провернула, схопилася за дверну ручку і відсахнулася, вона була мокрою. Серце закалатало і вона рвучко відкрила двері.

Переступила поріг і зачинила за собою. Мокрого сліду не було. Ні в коридорі, ні в кухні, ні в спальні.  Сухо. Дощ приходив до неї та не зміг зайти. На всякий випадок вона пошукала його в шафі та під ліжком. Порожньо.

Наранок всі сліди зникли. Чому приходив, вона так і не дізналася.