Вічність з тобою.

15.2

– Ні, ні, не треба. Не чіпайте її. Ні... 

   Прокидаюся від криків Арсена. Він сильно крутиться в ліжку. Й постійно здригається. Намагаюся до нього доторкнутися, щоб заспокоїти, але він ще сильніше починає кричати. Раптом він бере мою руку й сильно здавлює, аж до хрусту кісток. Скрикую й намагаюся забрати руку, але хватка Арсена дуже міцна. 

– Відпустіть її, виродки, – кричить. 

– Арсене, прокинься. Чуєш? Мені боляче, – починаю схлипувати. Через хвилину Арсен різко прокидається й починає озиратися по сторонах. 

– Власто, що сталося? Здається мені наснився кошмар. Чому ти плачеш? Я тебе вдарив? 

– Арсен долонею торкається мого обличчя. 

– Ти мене не вдарив. Просто тобі щось наснилося й ти почав кричати. Я хотіла заспокоїти тебе й ось що вийшло, – промовляю тихо. 

– Вибач мені. Будь ласка. Я ненавмисно. Арсен витирає пальцями мої сльози, а потім ніжно цілує. Міцно притискаюся до нього й вдихаю запах його тіла. Зараз мені тепло та затишно. І рука більше не болить. 

– Арсене, може тобі звернутися до спеціаліста? Це ж можна з глузду з'їхати, якщо так постійно мучитися, – підіймаю голову й уважно дивлюся на чоловіка. 

– Я пробував. Та це моя власна війна. І мені доведеться з цим жити, – зітхає Арсен. Потім втомлено тре очі. 

– Але ж це відбувається майже кожну ніч. Невже ти не втомився від цього всього? 

– Втомився. Та душевна рана, яка мені була нанесена давно. Так і не припинила кровоточити. Я нічого не можу з цим зробити.... 

– То може поділишся? – пропоную. 

– Не зараз. Колись обов'язково тобі все розповім. Це пов'язано зі смертю моєї першої дружини. Тому зараз я не готовий так одразу все тобі викласти. Вибач, – Арсен знизує плечима. 

– Добре. Тепер я хоча б знаю хто та неймовірно вродлива жінка, яку я бачила у твоєму медальйоні. – Ти бачила фото Ліни? – дивується Арсен. 

– Так. А що? Випадково. У твоєму медальйоні. Спочатку я не зрозуміла хто це. Але зараз здогадалася, – кажу. 

– Зрозуміло. Цей медальйон мені подарувала Ліна. На згадку. Ніби відчувала, що так і буде. Залишиться тільки згадка. Відтоді я ненавиджу фотографії та все що з ними пов'язано. 

– Арсене, смерть коханої людини звісно велика трагедія. Але спогади повинні залишатися. Щасливі, веселі та будь-які. Тільки не погані. Бо як-не-як Ліна залишилася у твоєму житті. Навіть якщо її вже більше не має серед живих. 

– Я знаю. Й десь глибоко в душі я продовжую її любити. Але розумію, що ця любов перейшла у вічність. 

– То ти й досі її кохаєш? – питаю засмучена. Бо відчуваю, що з мертвою жінкою змагатися мені не під силу. 

– Власто, вона померла. А отже й кохання, яке між нами було померло в цьому світі. Воно завжди залишатиметься з нею. А зараз поряд зі мною інша жінка, яку здається я по справжньому люблю, – шепоче Арсен й чекає на мою реакцію. Він посміхається. 

– Ти про мене говориш? Ти мене любиш? – перепитую. Невже це правда? Неймовірно. 

– Так. Люблю. Й хочу бути тільки з тобою. Зустрічати світанки та проводжати захід сонця. Народити з тобою дітей та завести собаку. Все це я хочу з тобою, – всміхається Арсен й бере мене за руки. 

– Арсене, так неочікувано. Але ти знаєш я теж починаю відчувати, що закохуюся в тебе. Коли я це зрозуміла мені стало страшно, бо я не знала, що ти відчуваєш до мене. Але зараз я дуже рада твоєму зізнанню. Ми продовжуємо триматися за руки. Й обоє широко посміхаємося. 

– Я люблю тебе. Тепер я можу сказати це з повною впевненістю, – каже Арсен. Ми довго дивимось одне на одного, а потім я ніжно торкаюся губ Арсена долонею. 

– Ти не уявляєш яка я зараз щаслива. Бо крім тебе й бабусі в мене нікого не залишилося. До зустрічі з тобою мені мій світ здавався одиноким. А зараз в мене є все про що я мріяла. І все це мені дав ти, Арсене, – промовляю зі сльозами радощів на очах.

– Власто, це ще далеко не все... 

– Арсене весь цей час ти дбав про мене. Ставився з повагою й турботою. Це дуже багато значить. Якби не ти я б, мабуть, взагалі не могла перебувати в цьому будинку. Та й Тимур. Ти мене від нього врятував. 

– Хто міг знати, що незвичне прохання твого батька обернеться для нас таким чином. Він можна сказати подарував нам щастя, – заключає Арсен. Й гладить мене по волоссю. 

– Мабуть, тато все бачив і знав завчасно. Який саме чоловік мені підходить. Він дуже любив мене. Й завжди турбувався. 

– Тепер я це робитиму вдвічі більше. За нього й за себе. Тільки завжди будь поряд зі мною й ніколи не покидай.

 

 

●●●●●

ШАНОВНІ ЧИТАЧІ ХОЧУ ЗРОБИТИ НЕВЕЛИКУ ПЕРЕКЛИЧКУ. ЧИ ЧИТАЄТЕ ВИ ІСТОРІЮ ВЛАСТИ ТА АРСЕНА. АБО Ж ПРОСТО КУПИЛИ Й ЧЕКАЄТЕ КІНЦЯ РОМАНУ? ВІДПИШІТЬСЯ БУДЬ ЛАСКА В КОМЕНТАРЯХ. АВТОРУ ВАЖЛИВО ЗНАТИ СТАВЛЕННЯ ЧИТАЧІВ ДО КНИГИ)))




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше