Вічність з тобою.

12.2

  Власта досить довго дивиться на мене у нерішучості. По її очах бачу, що вона хоче щось відповісти, але вагається. Тому починаю першим: 

– Власто, якщо ти не готова, то не відповідай. Отак одразу. Мабуть, я занадто кваплю тебе... 

– Ні, ні. Твоя пропозиція цілком логічна. Ти теж мені сильно подобаєшся. Ми маємо щось вирішити. Я сама над цим думала. На даний час ми не друзі й не коханці. Час вже визначитись. Чого ми хочемо більше, – шепоче Власта. Потім опускає голову. 

– Я тобі вже сказав, що саме очікую від нашого шлюбу. Стань для мене справжньою дружиною й матір'ю моїх дітей. Я завжди мріяв про велику й дружню родину. 

– Знаєш я теж хочу мати справжню сім'ю. Багато дітей. Як мінімум трьох і собаку. Тільки велику й кудлату. Як та що колись була в мене, – з сумом згадує Власта. Якщо чесно зараз мені хочеться всміхнутись. Мрії Власти такі прості та трохи наївні. Але ж це все можливо. Якщо трохи постаратися. 

– Власто, я не вірю у споріднені душі чи в абсолютне кохання. Але я впевнений, що двоє людей, які хочуть бути разом можуть побудувати прекрасні стосунки, – промовляю й беру руки дружини у свої та міцно стискаю. 

– Я хочу, щоб ми разом спробували це зробити. Я готова, – нарешті вимовляє Власта. 

– Обіцяю тобі, що зроблю все, щоб ти не пожалкувала про своє рішення, – нахиляюся до Власти й ніжно цілую в губи. Повільно й без натиску. Їй подобається. Вона навіть невпевнено, але відповідає на поцілунок. Через декілька секунд ми відриваємося один від одного. 

– Арсене, ти й справді не віриш у справжнє кохання? – раптом цікавиться Власта. 

– Чому ж ні? Вірю. 

– Але ж ти щойно сам сказав, що не віриш. 

– Я не це мав на увазі. Справжнє кохання існує. Але воно не завжди буває вічним. Доля буває доволі підступною до нас. І якщо не бути на сторожі можна втратити найдорожче, – кажу з гіркотою. 

– Я більше не хочу нікого втрачати. Спочатку мама, потім тато. А бабуся? Я навіть не знаю, що з нею? У голосі Власти стільки суму, що я інстинктивно пригортаю її до себе. 

– З нею все добре. Це я тобі можу сказати точно. Мої люди постійно тримають її у полі зору, – заспокоюю дівчину. 

– Правда? Це велике полегшення для мене. Дякую тобі. 

– Це мій обов'язок. А тепер нумо спати. Завтра у мене важкий день на роботі. Піду прийму душ і в ліжко. 

– Добре. До речі може сходимо завтра в кіно. Марта сказала, що завтра відбудеться прем'єра якогось мега крутого фільму, – Власта нерішуче кусає губи. 

– Я не проти. Давно не ходив у кінотеатр. З попкорном в останньому ряду, – хитро посміхаюся. 

– Про що ти думаєш, Арсене? – одразу ж включається Власта. 

– Про поцілунки. Мені ж тепер можна? Дружинонько? – подобається мені задирати Власту. Вона стає такою смішною й по дитячому наївною. 

– Так. Але ж не на людях. Що про нас подумають? 

– Повір нічого особливого. Там таких як ми буде достатньо. 

– Навіть не знаю. Це так незвично.... 

– Вперше все здається незвичним, а далі вчишся й звикаєш. 

– Зрозуміло. То мені взяти квитки в кіно чи ні? – запитує Власта. 

– Ну звісно. Але тільки на останній ряд. Бо боюся, що я залишуся без поцілунків, – жартую. 

– Ну можна почати трохи раніше, – натякає Власта. 

Одразу ж все розумію й кладу її на ліжко. Після чого ми починаємо цілуватися. Непоганий початок подружнього зв'язку. Думаю зовсім скоро з поцілунків все тільки почнеться. А поки що не варто спішити. Коли Власта повністю довіриться мені, то стане палкою й пристрасною у ліжку. Я в цьому впевнений. Тільки треба ще трошки почекати, а я це добре вмію. 

    Наступного ранку прокидаюся у хорошому настрої. Власта лежить поруч така м'яка й пахуча. Цілую її в скроню й обережно, щоб не розбудити витягаю руку з під її голови. Потрібно збиратися на роботу. Бо сьогодні маю декілька важливих зустрічей. Ще й до того потрібно відвезти дитячі речі у лікарню, де працює Мілана. Встаю з ліжка й дивлюся на сплячу дружину. Трохи милуюся й вже збираюся йти до гардеробної, коли двері кімнати різко прочиняються. На порозі стоїть перелякана й вся у сльозах моя мама. 

– Арсене. Прошу тебе ти повинен допомогти, – благає жінка. 

– Що на цей раз? – різко запитую, бо приблизно здогадуюся, що вона скаже. 

– Там прийшли ті страшні люди. Колектори. Вони сказали, що Артур завинив їм купу грошей. Вони його вб'ють, Арсене. Ти повинен його врятувати. 

От так завжди. Наробить біди Артур, а рятувати маю я. Типова ситуація. Вже, мабуть, двадцять років підряд. І все тільки через те що Артур улюбленець матері. Є і був завжди.

 

ШАНОВНІ ЧИТАЧІ ДЯКУЮ ЗА ВАШУ ПІДТРИМКУ. ВСІМ ГАРНОГО ДНЯ! Й ПОЗИТИВНОГО НАСТРОЮ)




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше