Вічність з тобою.

11.2

– Ось, поглянь, це наша Емілія. Правда гарна? – питає Олена Петрівна й показує мені фото неймовірно вродливої молодої жінки. У вечірній блакитній сукні. 

– Так, дуже. А скільки їй тут років? – Сімнадцять. Це фото було зроблено на її випускному балі. Дивись, яка гарна сукня. І Емілія тут наче принцеса, – промовляє з сумом Олена Петрівна. 

– Вам її сильно не вистачає? – питаю з порозумінням. 

– Зараз вже трохи легше. Але інколи настають моменти, коли я дуже гостро відчуваю її відсутність. Бідна, моя дівчинка... 

Олена Петрівна бере хустку й витирає сльози. Вирішую трохи її відволікти. 

– Олено Петрівно. Ви так і не показали мені скрипки. Я заради цього до вас і прийшла. Ну й звісно, щоб поспілкуватися з вами. 

– О, так. Вибач, дорогенька я зовсім забула. Зараз тобі все покажу. Ходімо зі мною, – Олена Петрівна веде мене у другий кінець їхнього великого й просторого будинку. 

   Ми заходимо у досить велику кімнату з високими вікнами. Меблів тут мало. Декілька стільців та диванчик з журнальним столиком. Та декілька музичних інструментів та пюпітр. Помічаю, що під вікном стоїть фортепіано. А в іншому куті кімнати віолончель. Й звісно мою увагу привертає велика коричневого кольору скрипка. Справжня. Я підходжу ближче й підіймаю руку, щоб трохи її торкнутися. 

– Можна? – невпевнено питаю в Олени Петрівни. 

– Звісно. Я ж обіцяла тобі показати її. Це моя музична кімната. Тож ласкаво прошу. 

– Тут так круто. Можна мені пограти на скрипці? Я вмію, – цікавлюся. 

– Я не проти. За одне й послухаю як ти граєш, – пропонує Олена Петрівна. 

– Добре, – киваю й обережно, щоб нічого не пошкодити сідаю за інструмент. Через декілька хвилин починає звучати соната Бетховена. 

Її я навчилася грати ідеально. Олена Петрівна схоже задоволена моєю грою. Вона стоїть мовчки, але дуже уважно прислухається до мелодії. Коли закінчую грати, Олена Петрівна схвально киває головою. 

– Молодець. Помітно, що в тебе є слух. Думаю й голос у тебе гарний. 

– Так. З цим мені пощастило. Я добре співаю й навіть виступала у нашому місцевому гурті. В селі. Де я жила раніше. 

– Цікаво. А у тебе є музична освіта? 

– Є. Я закінчила музичний коледж, – промовляю з гордістю. 

– Яка ти молодець. Отже, ти володієш навичками гри на інструментах. Тоді можеш приходити до мене частіше. 

– Ви дозволите мені й надалі грати на скрипці? 

– Дозволю. Коли захочеш, приходь. Тільки зателефонуй завчасно. Щоб я була вдома, – з посмішкою промовляє Олена Петрівна. 

– Це ж просто чудово. Я так рада, – плескаю у долоні й на емоціях обіймаю Олену Петрівну. Вона дивується, але обіймає мене у відповідь. 

– А тепер йдемо пити чай. З тортиком. Я сама пекла, – хвалиться Олена Петрівна. Ми разом повертаємося до вітальні. 

– Дуже смачно, – кажу, коли куштую шматок. 

– Рада, що тобі сподобалося, – Олена Петрівна кладе мені ще шматок. 

– Ні, ні я більше не хочу. А то скоро стану схожа на бочку. – Ти маєш чудовий вигляд. Не кажи дурниць. Найголовніше, щоб ти подобалася собі. Ну і звісно чоловіку, – Олена Петрівна з вогником в очах дивиться на мене. Я чомусь одразу червонію. 

– Олено Петрівно, можна поставити вам питання? 

– Ну звісно. 

– Як ви зрозуміла, що закохалася у Захара Андрійовича? Розумію, що питання моє недоречне, але мені дійсно немає у кого спитати поради. 

– Дорогенька, кохання приходить раптово. Цього не можна зрозуміти. Просто одного ранку ти прокинешся зовсім іншою людиною. Ніби щось в тобі змінилося. Якось так. 

– Олено Петрівно. Дякую вам за сьогоднішній день. Мені вже час йти. Встаю й збираюся додому. Олена Петрівна проводжає мене до воріт. Потім на прощання каже: 

– Власто, бережи своє кохання. Бо так легко втратити людину. А повернути її зазвичай вже неможливо. 

    Я легко обіймаю її й сідаю у таксі. По дорозі додому роздумую над її словами. Вона має рацію. Кохання варто берегти. Та чи можна назвати коханням те що я відчуваю до Арсена? Він мені дуже подобається. Й між нами сильний потяг. Наш поцілунок сьогодні вранці тільки це підтверджує. Й кожного разу коли він торкається мене, або просто посміхається у мене у душі одразу зароджується тепло. 

У нас багато спільного. Інтереси, вподобання, смаки. Ми можемо до ночі розмовляти на різні теми й Арсена це зовсім не дратує. Він любить дітей, що для мене дуже важливо. Мабуть, я й справді починаю у нього закохуватися. Але чи потрібна я йому? Сільська панянка. Без манер і виховання. Зовсім невідповідний варіант.

●●●●●

ДОРОГІ ДРУЗІ, ДЯКУЮ ВАМ ЗА ПІДТРИМКУ Й ЗА ТЕ ЩО ЧИТАЄТЕ КНИГУ. ВСІМ ГАРНОГО Й ТИХОГО ДНЯ) ❤️❤️❤️❤️❤️




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше