10.2

– Арсене, я тут подумала. Як це страшно, коли помирає твоя близька людина, – раптом серед ночі заявляє Власта. Чому їй не спиться? 

Вже майже дванадцята. Після своєї хвороби Власта трохи змінилася. Вона сама мені запропонувала спати разом. Ну як разом? В одному ліжку, але з різними ковдрами. Їй нібито стало мене шкода. А ліжко все одно велике й просторе. Місця всім вистачить. Так вона вважає. Й це добре. Мені дуже набридло спати на тому малому й не зручному кріслі. 

– Звісно, страшно й дуже боляче. Це ж не річ якусь втратити. Яку можна замінити чи полагодити. Померлого вже ніколи не повернеш, – кажу з сумом. 

– Ти, мабуть, також колись зазнавав таких втрати? – питає Власта й сідає на ліжку. 

– Власто, що за питання у такий пізній час? Чого тобі не спиться? 

– Навіть не знаю. Я раптом згадала Олену Петрівну. Це ж таке горе... 

– Власто, не забивай свою голову непотрібними речами. Звісно Олена Петрівна пережила важку втрату та це сталося багато років тому. Вона змирилася з цим, – кажу й теж сідаю на ліжко. 

– Не кажи так. Як ти можеш бути таким жорстким? – кидається зі звинуваченнями дівчина. 

– Власто, не говори того у чому не можеш бути впевненою. Ти мене зовсім не знаєш, – кажу сердито. 

– Я це кажу, тому що ти вважаєш, що це так просто. Взяти й забути людину... 

– Це не просто. Й навіть неможливо. Особливо у ті хвилини, коли тобі здається, що твоє серце вирвали живцем з грудей. У ті хвилини, коли у тебе на очах помирає близька людина і ти нічим не можеш їй допомогти. Просто стоїш і дивишся, як вона повільно помирає, – промовляю й відчуваю як ридання здавлюють горло. Так я знаю як воно, але Власта не повинна про це дізнатися. Ніколи. 

– Арсене, вибач, будь ласка. Я не знала, що ти через таке пройшов, – тихо говорить Власта й кладе свою тендітну долоню на моє коліно. 

– Це все не важливо. Зараз. Я змирився й почав нове життя. Саме так як це зробили Захар Андрійович та Олена Петрівна. На мою думку. 

– Думаю, що ні. Олена Петрівна дотепер сподівається, що її онука знайдеться. Й мені б дуже хотілося, щоб так і сталося. Вона дуже хороша. Правда. Власта з великим захопленням говорить про Олену Петрівну. Дивно, що вони так швидко подружилися? Буквально за один вечір. 

– Власто, старайся не прив'язуватися сильно до чужих й мало знайомих тобі людей. Бо ти не знаєш, що від них очікувати. 

– Не хвилюйся. Я не настільки наївна, щоб цього не знати, – коли Власта це промовляє вона сама дотягується до моєї щоки й легко цілує. А потім додає: – Дякую за турботу. На добраніч. Я перебуваю у легкому шоці. 

Нічого собі перший поцілунок. Але від дотику її губ мене ніби струмом вдарило. Власта обертається до мене спиною й через кілька хвилин починає сопіти. Мені ж цієї ночі навряд вдасться заснути. Знову мене мучить ці жахіття. Їй боляче. Вона кричить й благає про допомогу. А я нічого не можу вчинити. Бо зв'язаний по руках і ногах. Намагаюся звільнитися, але в мене не виходить. Ще трохи. Почекай ще трохи, люба.... Міцні руки тримають мене наче кайдани. Не виходить... Чорт.... 

Вона востаннє скрикує і стихає. Ні, ні, зачекай. Від власного протяжного реву я різко прокидаюся. Потираю очі й бачу, що знаходжуся у власній кімнаті. Це тільки сон. Дурний сон. 

– Арсене, що з тобою? Наснився жахливий сон? – питає перелякано Власта. Вона дивиться на мене ніби на страшного звіра. Який ще трохи й накинеться на неї. У якомусь розумінні я й справді схожий на звіра тільки пораненого. 

– Так. Вже все гаразд. Вибач. 

– Тобі нема за що перепрошувати. Ти ж в нічому не винен. У всіх нас бувають страшні сни. Власта бере мене за руку й починає гладити мою долоню. 

– Мабуть, наші з тобою розмови пробудили в моїй підсвідомості події великої давності. 

– Це я у всьому винна. Не треба було заводити такі розмови на ніч, – виправдовується Власта. 

– Заспокойся. У мене іноді таке буває й ти тут ні до чого. Лягай. Ще дуже рано. Намагаюся заспокоїтися, але відчуваю тремтіння у грудях. 

– Арсене. Як я можу тобі допомогти? Я дуже хочу, – просить Власта. 

– Ти мені не допоможеш у цьому, але можеш потримати мене за руку. Якщо хочеш, – промовляю й закриваю очі. Але заснути боюся. Не хочу знов це все бачити. 

– Гаразд. Я триматиму тебе за руку до кінця, – тихо шепоче дівчина. Киваю й продовжую глибоко дихати. Навіть не уявляю як дочекатися ранку.

☆☆☆☆☆

ШАНОВНІ ЧИТАЧІ ДЯКУЮ ЗА УВАГУ)

ВСІМ ГАРНОГО І МИРНОГО ДНЯ)

НА КНИГУ ВІДКРИТО ПЕРЕДПЛАТУ ПО МАКСИМАЛЬНО ВИГІДНІЙ ЦІНІ,

ПІСЛЯ ЗАВЕРШЕННЯ КНИГА БУДЕ ДОРОЖЧОЮ)

НЕ ПРОПУСТІТЬ. ДАЛІ БУДЕ ТІЛЬКИ ЦІКАВІШЕ)

ДЯКУЮ ЗА ПОРОЗУМІННЯ.