10.1

АРСЕН. 

Минуло два тижні. 

– Навіщо ми сюди прийшли? – питає Власта з цікавістю, коли ми разом входимо до одного найдорожчих ресторанів міста. 

– Бо у мене тут призначена ділова зустріч. Всі будуть з дружинами. Саме цього вимагає наш спонсор. 

– Це дуже важливо? – Власта уважно дивиться на мене. 

– Так. Від цього залежить доля моєї компанії. – Гаразд. Якщо так, то я намагатимусь поводитися за всіма правилами етикету. Але врахуй, що я не дуже їх знаю, – попереджає Власта й трохи всміхається. 

– Все буде добре. Головне не хвилюйся й тримай голову на висоті. Дивлюся на дружину й бачу, що з кожним днем вона стає дедалі гарнішою. 

   Її риси обличчя зовсім не схожі на звичайні. Довга шия, прямий ніс, гарної форми губи. Щось в ній вгадується аристократичне. Чи можливо мені так здається? Ми підходимо до столу, який нам показує офіціант. За столом вже сидить подружжя Онишків. Вони теж дуже розраховують на допомогу Житника. 

– Арсене Яновичу. Яка зустріч? Давно вас не бачив, – Григорій Онишко тисне мені руку. А його дружина манірно посміхається. 

– Так. На жаль наші шляхи рідко перетинаються. То як у вас справи? 

– Потроху. В цей важкий час малому бізнесу не легко доводиться. От крутимося як можемо. 

– Згоден. Зараз для бізнесу не найкращий час. 

– То Житник і вам обіцяв допомогу? – цікавиться Онишко. 

– Так. Думаю, ви теж тут саме для цього? – бачу, що Онишко доволі слизький тип. З ним потрібно було обережнішим. 

– Арсене Яновичу, що ми все про роботу базікаємо. Бачу, ви нещодавно одружилися? Ваша молода дружина сама чарівність, – Онишко бере руку Власти й легко цілує її пальчики. 

Чомусь мені зовсім це не подобається. Від цього Онишка так і віє розпутністю. 

– Дякую. Та ми сюди прийшли розв'язувати ділові питання. Давайте краще не переходити межі, – грубо попереджаю. 

– Ох вже ці ревнощі. Ну звісно це абсолютно нормально для молодого віку. Але не хвилюйтеся так. Я просто зробив вашій дружині комплімент, – протягує сановито Онишко. 

   Так він має рацію. Попри все інше я відчув ревнощі. Не такі сильні як в юності. Але все ж мені зовсім не подобається коли те що належить мені чіпають інші. Власта тільки моя. І мені б хотілося самому цілувати й пестити її. Й набагато більшого... 

Мої думки на хвилинку відлітають у світ еротичних фантазій. Інколи просто не витримую. Так хочеться доторкнутися до неї. Поцілувати за гарним вушком, а потім.... Так. Я на діловій вечері. Тому варто взяти себе у руки. Сідаю рівно на стілець й наливаю собі у келих трохи води. Чую як позаду нас хтось йде. 

– Доброго вечора, панове, – гримить у мене над вухом голос Житника. Ми всі вітаємося й нарешті Захар Андрійович Житник зі своєю дружиною сідають навпроти нас за стіл. 

– І так. Для початку познайомимось. Я вам одразу ж дав зрозуміти, що матиму справу тільки з сімейною людиною. Такий мій принцип, – промовляє Захар Андрійович й декілька хвилин уважно вивчає всіх нас. 

   Потім його погляд затримується на Власті. Після ближчого знайомства ми розпочинаємо етап обговорення ділових питань. Одним оком помічаю, що Власта дуже довго розмовляє з дружиною Житника Оленою Петрівною. Схоже моя дружина їй сподобалася. Це добрий знак. Коли ділові питання вирішено можна трохи розслабитись. 

– У вас дуже гарна й розумна дружина. Вона трохи нагадує мені покійну доньку, – каже Олена Петрівна до мене. 

– Арсене, уявляєш Олена Петрівна викладає вокал у музичній школі. А ще в неї є справжня скрипка. Вона пообіцяла мені її показати, – з захопленням промовляє Власта. 

Зараз вона здається дуже милою й по дитячому наївною. Я лише дивлюся на неї й посміхаюся у відповідь. 

– Власто, люба. Приходь до мене у четвер. Я на тебе чекатиму, – говорить жінка. 

– Добре, постараюся, – відповідає Власта й дивиться на мене. Ніби очікуючи мого здобрення. 

– Ти дійсно цього хочеш? – питаю. Киває. І я здаюсь. 

– То ти не проти? – тихо перепитує дівчина. 

– Ні. Як я можу бути проти? Це ж не тактично відхиляти запрошення у гості. Олена Петрівна задоволено всміхається й тисне руку Власти. А Захар Андрійович раптом це помічає й стає чомусь дуже серйозним. 

– Ви не дивуйтесь на мою Олену. З того часу як ми втратили нашу доньку вона ніби намагається знайти їй заміну. Подарувати ще комусь свою материнську турботу, – розповідає Житник. 

– Ми все розуміємо. Втрата близької людини, а особливо дитини це жахливо, – тихо кажу. 

– Саме так. Емілії було всього двадцять. Вона навіть не встигла пожити. Й порадіти маленькій донечці. – У вас є онука? – дивуюся. 

– Так, але ми вже її шукаємо понад двадцять років. Й навіть не знаємо чи коли-небудь знайдемо, – зітхає важко Житник. Оце так поворот. Ніколи не знаєш, що на тебе чекає у цьому житті.