9.2

– Смачно? – питає Арсен й продовжує мене годувати з ложкою наче маленьку. 

– Так. Дуже, – промовляю й ковтаю гарячий наваристий бульйон. 

– Марина Степанівна його приготувала спеціально для тебе. Все домашнє й натуральне, – заявляє з гордістю Арсен. 

– Передай їй мою подяку. Й до речі скажи їй, що як тільки я оздоровію ми обов'язково спечемо разом пиріг за рецептом моєї бабусі. 

– Добре, передам, а зараз відпочивай. Я поїду на роботу й скоро повернуся. Сподіваюся я можу залишити саму не надовго? – питає Арсен й відкладає у бік тарілку. 

– Так, звісно. Йди. Я поки телевізор подивлюся, якщо ти не проти? 

– Ні, звісно. Просто хвилююся за тебе. Ти мене добряче налякала, коли лежала без свідомості. Більше так ніколи не роби, – попереджає Арсен. У його погляді читається хвилювання. Невже він і справді так сильно переживає за мене? 

– Постараюся, – ледь всміхаюсь. 

– Ну добре, я піду, бо на мене вже чекають в офісі, а ти будь чемною дівчинкою, – підморгує мені Арсен. Мої щоки вкриваються легким рум'янцем. Киваю після чого Арсен йде у гардеробну, яка знаходиться у нашій спальні. Пізніше він виходить одягнутий у темний діловий костюм. 

– Бувай, Власто. До вечора, – кидає на прощання. 

– До вечора. Хвилини переходять в години. Мені стає нудно лежати, тому вирішую піти погуляти в сад. Одягаюся у домашній одяг і накидую на плечі плед. Йду в сад і сідаю в альтанці. Погода цього ранку дуже хороша. 

Сонце у самому зеніті. Роздивляюся навкруги й настрій трохи підіймається. Не помічаю як опиняюся в альтанці не одна. 

– Привіт. Як справи? Я шукала тебе у будинку, але мені сказали, що ти ймовірно пішла у сад, – Марта плюхається на лавку напроти мене. 

– Привіт. Вже краще. А ти як? Як самопочуття майбутньої матері? 

– Прекрасно. Мої апетити ростуть, а разом з ними схоже й талія. Та це не біда. Головне, що зовсім скоро на світ з'явиться частинка нашого з Орестом кохання. 

– Як романтично. Я так рада за вас. 

– Нічого. Скоро й ти приєднаєшся у ці лави, – промовляє Марта з посмішкою. 

– Не думаю. Ми з Арсеном тільки починаємо пізнавати один одного краще. Тому навіть уявити не можу, як далі все складеться. 

– Нічого. Це всі проходять. Арсен чудова людина. Добра й турботлива. Ти з ним будеш як за кам'яною стіною, – запевняє Марта. 

– Так, я знаю, – кажу у відповідь, а сама обертаюся в інший бік. Щоб витерти непрошені сльози.

    Якби тільки Марта знала причину нашого шлюбу, то ніколи б так не казала. Арсен дійсно дбає про мене, але тільки через прохання мого покійного батька. Як можуть жити разом дві людини які не кохають одне одного, а тільки відчувають вдячність. Так мені добре поруч з Арсеном. Навіть дуже. Але я не кохаю його і думаю він також мене ні. 

– Про що ти задумалася, Власто? 

– Та так. Ні про що. Хочеш чаю, Марто? – пропоную. 

– Ні, дякую. Наступним разом. Я просто прийшла провідати тебе. 

– Дякую. Як бачиш все добре. – Хотіла запросити вас з Арсеном у гості. Як тільки тобі стане легше. 

– Дякую за запрошення. Я скажу обов'язково Арсену. Марта посміхається і я вкотре мимоволі захоплююся нею. Вона гарна, розумна й добре вихована. Така дружина точно підійшла б Арсену. Не те що я. 

– Ну, гаразд. Перепрошую, але мені вже треба йти. Синок чекає. Я його залишила на няню, а він до неї ще не звик. Тому біжу. Все чекаю на вас найближчим часом, – каже Марта. 

Вона швидко встає та міцно стискає мою руку. Потім йде у бік будинку. Я дивлюся їй у слід. У Марти навіть хода наче у герцогині. От би мені так... Трясу головою й повертаюся до реальності.

   Вирішую піти в будинок, бо мені вже стає холодно. Коли заходжу у будинок, то натикаюся на Віку. Сестру Арсена. 

– Привіт, – вітаюся з посмішкою. 

– Привіт, – зверхньо відповідає дівчина. Вона навіть не дивиться у мою сторону. Ігнорує наче я пилинка на килимі. Потім виймає смартфон і когось набирає.

– Алло, коханий, ти сьогодні будеш на вечерю? Марина Степанівна приготувала все як ти любиш? Через кілька секунд мовчання дівчина відповідає:

– То ти знову прийдеш пізно?Жаль. Й мені доведеться терпіти Арсенову цю..., – жаліється Вікторія. Й кидає на мене обурливі погляди. – Ну все. Пока. Що я їй зробила? Чому вона так до мене ставиться?.... 

– Можеш не хвилюватися, Віко. Я не буду вечеряти. Наїлася, – кажу ледь стримуючи образу.

   Так і хочеться сказати їй все що я про неї думаю, а потім сісти й виплакатися. Гордо підіймаю підборіддя вверх і йду у свою кімнату.