Вічність з тобою.

9.1

ВЛАСТА. 

    Почуваю себе наче у маренні. Бачу яскраві, але не хороші сни. Бабусю, яка плаче й кличе мене до себе. Покійного батька. Який всміхається й тягне до мене руки. А потім все різко обривається й перед моїм поглядом стає Тимур. Він зло сміється й шкірить свої зуби. Потім йде до мене й тягне за волосся. Намагаюся втекти, але він сильніший. А далі все відбувається як того самого дня, коли бабуся ледь врятувала мене. Починаю кричати й плакати. А також бити ногами. Відчуваю як Тимур все сильніше притискає мої ноги й руки до підлоги. Не можу вирватися. Ні це все не зі мною. Це тільки сон. Жахливе марення. Ні, ні, ні.... Різко прокидаюся й відкриваю очі.

  Де я? У якомусь незнайомому місці. Озираюся навкруги й розумію, що лежу на ліжку у кімнаті Арсена. Схоже після того, як я впала у річку мені стало погано. І Арсен, мабуть, привіз мене додому. 

Намагаюся поворушитися, але відчуваю якусь важкість. Трохи підіймаюся на ліктях. Дивлюся навкруги й бачу, що на моїх ногах спить Арсен.

Його густі вії тремтять уві сні. А обличчя зараз виглядає молодшим ніж зазвичай. Можливо тому, що саме у сні він безтурботний. Повертаюся у лежаче положення. Й трохи всміхаюсь. Цікаво скільки він тут пробув? Раптом чую шурхіт й помічаю, що Арсен вже прокинувся. 

– Власто, ти прийшла до себе? Нарешті. Господи, я так злякався, – говорить Арсен й одразу міцно мене обіймає. 

– Скільки я була не при тямі? – Три дні. Я вже не знав, що думати. Лікар сказав, що це через високу гарячку. Тобі поставили декілька крапельниць, але сказали, що у лікарню поки що можна не ставити. 

– Це добре. Ненавиджу лікарняні палати, – відповідаю. 

– Ти як себе почуваєш? Хочеш води, або чогось поїсти? Кажи, не соромся, – пропонує Арсен й пробує долонею мого лоба. 

– Ні, поки що нічого не хочу. Тільки хилить в сон.

– Гаразд. Ти поспи, а я піду в душ. Якщо тобі вже трохи краще. Буде щось потрібно гукай, – промовляє серйозно Арсен. 

   А потім на подив торкається мого лоба цілунком. Це щось новеньке. Я тільки всміхаюсь і мовчу. Бо якщо чесно не знаю що сказати. Арсен виходить з кімнати. А я закриваю очі. Останнє, що я добре пам'ятаю це те що Віолетта штовхнула мене. Я впала з човна. Якби це було очікувано я, мабуть, змогла б виплисти сама. Але я вже встигла наковтатися води. Арсен схоже зробив мені штучне дихання. І я хоча б прийшла до тями. Але почувалася так ніби знаходжуся в тумані. Тільки от одного не можу зрозуміти. Навіщо Віолетта це зробила? Невже хотіла мене позбутися? Чи просто налякати? Вона б сильно зраділа, якби дізналася про мою кончину? Невже їй так подобається Арсен? Мені таке не зрозуміло. 

Хоча Арсен доволі видний чоловік, тому не дивно, що Віолетті він подобається. Так мені він теж подобається, але не більше. Хороша він людина тільки дивний трохи. Можливо з часом ми зможемо порозумітися й навіть жити подружнім життям. У цьому світі нічого не можна знати наперед. 

Чую у коридорі чиїсь кроки, потім як відчиняються двері. У кімнату заходить Арсен і Валерія Леонідівна. 

– Як вона? Прокинулася? – питає жінка.

– Так. Але зараз спить. Їй потрібен відпочинок. Щоб відновлювати сили, – сухо відповідає Арсен. 

– Як таке взагалі могло статися? Й куди ти дивився? Ще не вистачало, щоб тебе звинуватили у вбивстві. 

– Мамо, якщо когось і треба звинувачувати, то точно не мене, – строго каже Арсен. 

– Я ж не кажу, що ти винен. Вона сама була не обережною. Але хто б в цьому розбирався, – зітхає Валерія Леонідівна. 

– Мамо, ти дійсно думаєш, що Власта настільки не нормальна, що стрибнула б у холодну воду? – А що? Ні? Як тоді вона опинилася у річці? 

– Завдяки нашій спільній знайомій, – гарчить Арсен. 

– Ти маєш на увазі Віолетту? – дивується Валерія Леонідівна. 

– Саме так. Тільки довести буде важко. Бо вона все заперечує. 

– Ні, цього не може бути. Віолетта не така... 

– Така, мамо, така. Навіщо я взагалі взяв її з собою? Дурень. Відчуваю як Арсен підходить до ліжка, а потім поправляє мою ковдру. 

– Віолетта розумна та вихована дівчина. З гарної сім'ї. А головне вона тобі підходить не тільки по статусу, а й по всім параметрам, – холодно промовляє Валерія Леонідівна. 

– Мамо, вийди, будь ласка, з нашої кімнати. Власті потрібно відпочивати. А наші порожні балачки тільки розбудять її. 

– Ти ніколи мене не слухав. Завжди вчиняєш так, як твій покійний батько. І до чого він дожився?

 Подумай над цим, – обурюється Валерія Леонідівна й сильно гримає дверима.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше