Вічність з тобою.

4.1

АРСЕН 

Два дні потому...

 – Куди ми їдемо? – питає Власта й висуває голову з вікна автомобіля. 

– До мене додому. Там на нас чекає моя сім'я. Вони приготували святкову вечерю на честь нашого весілля. 

– Вони вже знають? – дивується Власта. 

– Так, я їм подзвонив одразу ж після розпису. Тому нарешті пора вас познайомити, – відповідаю. Власта хмуриться й відкидається на сидіння авто. 

– Я хвилююся за бабусю. Вона мене виростила. А тепер залишилася зовсім одна. 

– Власто, твоя бабуся відмовилася їхати з нами у столицю. Це було її рішення. Звісно ми щось придумаємо, щоб їй допомогти. 

– Сподіваюся. Бо якщо чесно я боюся аби Тимур не наробив чого не будь.... 

– Навряд він знову прийде у твій дім. Йому потрібна ти, а отже він буде вичікувати. Можливо слідкуватиме за вашим будинком, але шкоди не завдасть, – припускаю. 

– Арсене, мені страшно. Ти забрав мене з рідного дому. Змусив покинути бабусю і мій маленький звичний світ. Якщо я не сподобаюся твоїм рідним? Що тоді? Я бачу у великих блакитних очах Власти тривогу. Невже це так сильно її хвилює? 

– Власто... Тобі не обов'язково їм подобатися. Ти моя дружина, а отже вони мають з цим змиритися. Все буде добре. Я в змозі тебе захистити. 

Дивлюся на Власту й міцно стискаю її пальці. Дивно, але коли ця дівчина поруч мені хочеться захистити її й підтримати. 

– Я дуже сумую без батька. Хоч він і не жив з нами, але приїжджав кожного місяця. Раніше. Але останні два роки перед своєю смертю його візити ставали дедалі рідшими. Власта раптом міняє тему.

    Її згадка про батька тільки підтверджує те що у них був міцний зв'язок. 

– Мабуть, тому що Любомир знав, що люди яким він заборгував дуже небезпечні, – припускаю. 

– Але чому він нікому про це не розповів? Можливо тоді б він залишився живим, – Власта з надією дивиться на мене. Ніби чекаючи, що я підтверджу її слова. 

– Власто, я не знаю. Я також про все дізнався тільки перед його смертю. Якби він мені все розповів я б зміг йому допомогти... 

– Здається ми вже приїхали, – заявляє Власта. 

Вона спочатку не наважується, але потім все-таки вилазить з машини. Я підходжу до неї й міцно беру її за руку. Ми разом входимо до будинку. Якщо чесно я хвилююся не менше за Власту. У холі повна тиша й ми йдемо до вітальні. Там я пропоную дружині присісти на шкіряний диван. 

– У тебе дуже гарний будинок. Такий просторий, – несміливо каже Власта. Вона вся починає труситися. І я проводжу по її спині долонею. Намагаючись її зігріти. 

– Так, тому що він побудований за власним проєктом, – у дверях з'являється моя мати у легкій смарагдовій сукні. 

– Привіт, мамо. Я тебе одразу й не помітив, – встаю й підходжу до матері. Потім її обіймаю і цілую у щоку. 

– То може познайомиш мене з твоєю таємничою дружиною? Я так розумію, що це вона? 

– Так, це Власта. Моя дружина, – жестом прошу Власту підійти до мене. 

– Валерія Леонідівна, приємно познайомитися, – невдоволено протягує мама. 

Власта натягнуто посміхається і переплітає пальці між собою. 

– Мамо, якщо ти не проти ми підемо у мою кімнату. Трохи освіжитися й переодягнутися з дороги. 

– Добре. Але через годину чекаю на вас у гостьовій кімнаті. Будемо вечеряти, – повідомляє мама. З високо піднятою головою і гордим виглядом вона зникає за дверима. 

– Я їй не сподобалася? Ти помітив? – тремтячими губами промовляє Власта. 

– Нічого подібного. Мая мати доволі холодна людина. І так вона приймає всіх нових знайомих.

– Сподіваюся, що це так. 

– Не сумуй. Все налагодиться от побачиш. Єдине, що потрібно тобі зробити це навчитися сприймати деякі речі простіше. 

– Ти маєш рацію. Я завжди старалася так робити, – Власта опускає голову й вдає, що роздивляється килим під ногами. 

– Ходімо у нашу спальню. Тобі потрібно відпочити. – Ми що будемо спати разом? – лякається дівчина. – Так. В одній кімнаті принаймні. Бо інакше нас не зрозуміють мої рідні. 

– А ліжко теж буде одне? 

– Ну якщо ти цього хочеш, то я звісно можу спати поряд з тобою. Але думаю це не дуже вдала ідея, – жартую. 

– Ні, не хочу. Тобто ми ледве знайомі. Це ні фізично, ні морально неможливо. 

– На все свій час. Можливо коли-небудь ти й сама захочеш цього. А можливо ми ніколи не станемо близькими. Але годі про сумне. Ходімо я покажу тобі кімнату. Власта киває й швидко йде за мною.

●●●●

ШАНОВНІ ЧИТАЧІ ПІДТРИМАЙТЕ БУДЬ ЛАСКА КНИГУ ЗІРОЧКАМИ І ДІЛІТЬСЯ ВАШИМИ ВРАЖЕННЯМИ СТОСОВНО РОЗДІЛУ. ЦЕ ДУЖЕ МОТИВУЄ АВТОРА НА ПОДАЛЬШУ РОБОТУ. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше