3.2

     Гучно стукаю у двері номера, де розмістився Арсен. Десь в глибині душі боюся, що він мені не відкриє.

Але протягом хвилин п'ять двері широко відкриваються й на порозі стоїть мій майбутній чоловік.

Він стоїть з келихом у руках. Його волосся скуйовджене, сорочка розстібнута майже на всі ґудзики. Так, що помітно темні густі завитки волосся на його грудях.

Арсен долонею протирає обличчя й здивовано дивиться на мене.

Я ж стою наче зачарована роздивляючись його трохи оголений торс і стальні м'язи під обтислою тканиною сорочки.

– Власто? Що ти тут робиш? Так пізно? – цікавиться Арсен й затягає мене всередину.

Не так вже й пізно, якщо добре подумати. Ще тільки шоста вечора. 

 – До нас приходив Тимур. Він доволі нахабно себе поводив, тому бабуся сказала, щоб я йшла сюди. Й більше не поверталася додому.

– Він щось з тобою зробив? – Арсен хапає мене за плечі й з напругою вдивляється мені в очі. Потім оглядає мою порвану футболку, яку я якимось чином перев'язала.

– Ні, не встиг. Я втекла. Але, мабуть мені не варто повертатися додому. Бо завтра він знову прийде до нас.

Я підіймаю очі на Арсена й помічаю нотки хвилювання у його погляді.

– Виродок. Сволота.  Як таких взагалі земля носить? Якщо так склалася ситуація піду дізнаюся чи є вільні двомісні номери. Чекай на мене тут я зараз повернуся.

Арсен повертається до дверей і вже збирається виходити, але після мого делікатного покашлювання швидко бере піджак зі стільця. Потім надягає на себе. 

Я легко всміхаюся і йду до столу. Сідаю й беру склянку з водою.

Намагаюся трохи заспокоїтися. Озираюся навкруги й помічаю на тумбі біля ліжка золотий ланцюжок. 

     Підходжу ближче й виявляється, що це золотий медальйон. Він круглої форми з гравіюванням. Все ж моя допитливість бере наді мною верх і я обережно відкриваю його.

Всередині маленьке фото дуже гарної жінки. З чорним хвилястим наче смола волоссям та світлою кремовою шкірою обличчя. Більше нічого розгледіти не вдається, бо фото дуже маленьке.

Чую кроки в коридорі тому швидко відставляю медальйон і сідаю на місце.

– Ну що в мене не дуже хороші новини, – зітхає Арсен.

– Чому? 

– Нам доведеться провести цю ніч в одному номері. Тут.

Я одразу ж стаю блідою. Невже він хоче?... 

Але Арсен одразу відкидає цю думку.

– Спатимеш на ліжку, а я на підлозі. Тільки піду візьму запасний матрац, – продовжує Арсен.

– Добре. То я можу залишитися? 

– Звісно, а як же інакше. Тимур стовідсотково завтра повернеться до вашого будинку. 

Арсен знімає піджак і йде до мінібару, який є на подив у цьому скромному номері.

– Хочеш трохи випити? Тобі стане легше. От побачиш, – Арсен простягає мені келих з коричневою рідиною.

– Я ще ніколи не пила алкогольних напоїв, – завчасно попереджаю.

– Колись потрібно спробувати. Чи не так? – посміхається Арсен.

Трохи відпиваю з келиха. Рідина мені обпалює горло і я починаю кашляти. Що це за випивка така? Не коньяк точно. Запах не той. Цьому я навчилася від наших хлопців з гурту. Вони вміли відрізняти хорошу випивку від поганої. Не тільки на смак, але й на запах. 

– Що це? – питаю коли перестаю кашляти.

– Віскі. Шотландське. Хорошої якості не хвилюйся.

– Відколи у нашому дешевому хостелі подають такий алкоголь?

– Це моя пляшка. Я привіз її з собою зі столиці. 

Арсен знімає з руки годинник і розстібає ґудзики на рукавах сорочки. Потім закочує їх до ліктя. І сідає навпроти мене з келихом. Він перебирає його між пальцями.

Його сильні руки привертають мою увагу. Довгі тонкі пальці при цьому не лишені чоловічої сили. Чисті та акуратно підстрижені нігті.

Так його руки зовсім не схожі на руки наших місцевих хлопців. Грубі та обвітрені.

Цікаво, що можна відчувати якщо ці руки ніжно обіймуть за талію? Або погладять обличчя? Чи торкнуться губ?

Ой здається це віскі подіяло на мене неправильно. Бо мої думки стають зовсім не чистими та невинними.

– Думаю на сьогодні досить. Нам потрібно відпочити. Тут у номері є ванна кімната та душ, тому можеш ним скористатися. Рушник та халат візьми на полиці у ванній, – перериває мовчання Арсен.

На ватних ногах встаю зі стільця і йду у ванну. Все-таки не варто мені було пити. Тільки осоромлюся. 

Заходжу до ванної й закриваю двері. Потім втомлено сідаю на підлогу. 

Не так мало початися моє доросле життя. Не поряд з чужим чоловіком. Та у вимушеному шлюбі. 

Все-таки доля дуже дивна штука.