3.

ВЛАСТА. 

   Наступний ранок не приносить мені особливого задоволення. Завтра ми з Арсеном їдемо до столиці. Навіть не уявляю як я буду жити в чужому та великому місті. Та ще й у зовсім незнайомому будинку. Пакую останню валізу і йду збиратися на роботу. Сьогодні я повинна поговорити з Олександром і повідомити йому, що більше не виступатиму у гурті. Коли подумаю про те що моїй співочій кар'єрі прийшов кінець у мене починає боліти душа. Я стільки років виступаю у гурті, що ці люди стали для мене наче рідня. Я встигла до них прив'язатися. 

– Ти що з глузду з'їхала? Як ми без тебе продовжимо виступати? – кричить Олександр коли я повідомляю йому сумну новину. 

– Олександре, зрозумійте я переїжджаю до Києва. Й буду жити там. Я фізично не зможу виступати в гурті. 

– Навіщо ти Їдеш? На навчання? Чи в тебе хтось з'явився? – не відстає чоловік. Набираю у легені повітря й випалюю на одному подиху. 

– Я виходжу заміж. І їду зі своїм чоловіком жити до Києва. 

– Ось в чому справа? Ну що ж ти дівчина гарна. Я давно боявся, що рано чи пізно ти знайдеш собі чоловіка. Але навіть не думав, що так швидко... 

Помічаю, що Олександр вимовляє останні слова з гіркотою. Ніби жаліє, що я скоро стану заміжньою жінкою. 

– Я повинна це зробити. Вибач, що тебе підставила, – кажу тихо. 

– А ти не хочеш? Бо якщо так, то я буду тільки радий. Залишайся з нами Власто, – просить Олександр. 

– Я не можу, бо вже погодилася. І не звикла відмовлятися від своїх слів. 

– Зрозуміло. Тоді бажаю тобі великого успіху. Хтозна можливо ми ще почуємо про тебе на сценах відомих культурних закладів столиці. 

– Не впевнена. Такі провінціали як я там не потрібні, – зітхаю. 

– Несповідимі шляхи Господні, як каже Біблія, – Олександр знизує плечима. 

– Дякую тобі за все. Бувай, – кажу й цілую Олександра в щоку. Повертаюся додому і йду одразу ж знайти бабусю. Вона як завжди порається на городі. Це її стихія. Бабуся обожнює копатися в землі. 

– Ба, привіт. Ходімо у будинок я обід підігрію, – промовляю. 

– Зараз, Власто. Декілька хвилин, – відповідає бабуся і я йду назад у будинок. 

    Кладу на газову плиту підігріти каструлю з борщем. Беруся шукати миски та ложки. І чую сильний шурхіт позаду себе. 

– Ба, це ти? Сідай їсти. В мене майже все готово, – кажу на автоматі. 

– Справді? В мене теж все готово. Тільки тебе не вистачає кицюню, – відчуваю як мене за стегна хапають чоловічі руки, а в сідниці упирається щось тверде. 

Різко розвертаюся й бачу перед собою Тимура. Він дивиться на мене як кіт на сметану. Його очі горять вогнем. 

– Ти? Як ти сюди увійшов? 

– Ти як завжди, дорогенька забула закрити ворота на ключ. Треба бути обачнішою. 

– Йди до біса, Тимуре. Я вже тобі казала, що ти мені не подобаєшся, – вириваюся з грубих обіймів. 

– Бач, яка цяця. А хто тобі подобається? Той мужик? Який вчора тут вештався? Га? Тимур міцно хапає мене за підборіддя. 

– А хоч би й він? Тобі яка справа? Тимур гарчить й різко мене відштовхує. Я не витримую рівноваги й падаю на землю. 

– Ти моя. Тільки моя. І я не потерплю, щоб якийсь виродок тебе у мене забрав, – Тимур скалиться й починає розстібати джинси. 

– Що ти хочеш зробити? Не треба... Сидячи на підлозі намагаюся відповзти якнайдалі від Тимура. Він наступає й вже збирається знімати свої штани. 

– Я тобі покажу кого ти повинна задовольняти. Ти назавжди забудеш про цього мужика. Я пробую знову вдарити Тимура в пах, але на цей раз він більш передбачливий. 

Чоловік хапає мене за ногу, потім згинає її в коліно. Хапає мене за волосся й міцно тягне до себе. Потім роздирає на мені футболку. 

– Сучка, ти будеш моєю. Я занадто довго терпів... 

– Пусти, не треба, – кричу й відчуваю як в легенях закінчується повітря. Мені страшно,  я заплющюю очі й  очікую гіршого. 

Але раптом все припиняється й Тимур падає на землю. Я перелякано озираюся навкруги й помічаю бабусю. 

Вона стоїть зі статуеткою в руках. Й сильно труситься. 

– Власто, тікай поки він не отямився. 

– А як же ти бабусю? Встаю й на ходу поправляю залишки подертої тканини. 

– Зі мною все буде добре. Не хвилюйся. Рятуй себе. Знайди Арсена й залишайся з ним. 

Киваю й не гаючи часу тікаю з будинку.

●●●●●

 Гучно стукаю у двері номера, де розмістився Арсен. Десь в глибині душі боюся, що він мені не відкриє.

Але протягом хвилин п'ять двері широко відкриваються й на порозі стоїть мій майбутній чоловік.

Він стоїть з келихом у руках. Його волосся скуйовджене, сорочка розстібнута майже на всі ґудзики. Так, що помітно темні густі завитки волосся на його грудях.

Арсен долонею протирає обличчя й здивовано дивиться на мене.

Я ж стою наче зачарована роздивляючись його трохи оголений торс і стальні м'язи під обтислою тканиною сорочки.