2.

АРСЕН. 

   Я б взагалі сьогодні не приїжджав у цю глушину, якби не дзвінок Валентини Сергіївни. Бабусі Власти. Колись давно ми з нею домовилися, що якщо їм з онучкою потрібна буде допомога вони завжди можуть звернутися до мене.

 Але схоже гордість Валентини Сергіївни не дозволила їй цього зробити. Але все одно я намагався їм допомагати. Відсилав їм гроші, інколи пакунки з їжею. Навіть найняв людину, яка постійно звітує мені про те як живе Власта та її бабуся. Тоді ще рік назад я приїжджав у селище. До Власти додому. Вона тоді була здається на репетиції. Й мені вдалося поговорити тільки з її бабусею. Саме тоді ми домовилися з нею, що Власту я заберу у місто тільки тоді коли вона буде до цього готова. Або ж при нагальній потребі. Тому, мабуть, вчора ввечері Валентина Сергіївна подзвонила мені й слізно попрохала забрати її онучку з собою.

   Залишивши всі справи я поїхав у Вишнівку. І сьогодні я дізнаюся, що Власту не тільки переслідує якийсь божевільний залицяльник, а ще й вона отримує листи з погрозами. Ці покидьки все-таки знають її місцеперебування, а отже дівчина у небезпеці. Отже, треба її забрати з собою і взяти її під свій захист. Я звісно тягнув скільки міг та все-таки я повинен це зробити. Дивлюся на цю тендітну дівчину й розумію, що Любомир мав рацію. Вона дійсно ще молода та наївна. Її великі очі кольору весняного неба широко розплющені й трохи перелякані. Дівчина дійсно справжня красуня. Саме така як казав Любомир. Тому ці покидьки й шукають її стільки часу не жаліючи ні сил, ні часу. Бо на ній можна заробити багато грошей. А якщо вона ще й цнотлива... 

– Хтось може мені пояснити, що тут відбувається? – до дівчини нарешті повертається її голос. Валентина Сергіївна відкриває рота, щоб їй все пояснити. 

Але я зупиняю її. Встаю з дивану й підходжу ближче до своєї майбутньої дружини. 

– Власто, скажу вам прямо. Наш шлюб це не моя забаганка. Ваш покійний батько цього захотів. Це була його остання воля. А як ви знаєте її не можна порушувати. 

– Що? Що за нісенітниця? Я не можу вийти заміж за першого ліпшого, – Власта сильно топає ногою. 

– Я вас прекрасно розумію. В мене така сама думка. Але вам загрожує небезпека. Більше вам не можна залишатися у будинку бабусі. 

– Яка ще небезпека? Якщо ви про Тимура, то я його не боюсь. Насправді він боягуз. Сам він мені нічого не зробить. Яка вперта дівчинка. Схоже мені доведеться з нею помучитись. 

– Не тільки про Тимура, а й про інших людей. Набагато небезпечніших. Саме тому я пропоную вам свій захист. Обіцяю, що буду дбати про вас настільки, наскільки чоловік дбає про свою дружину, відповідаю й трохи торкаюся руки Власти. Вона здригається наче ошпарена й відстороняється від мене. 

– Це повний абсурд. Я не вийду за вас заміж і нікуди не поїду, – обурюється Власта. 

– Це остання воля вашого батька. Невже ви її не виконаєте? – питаю з цікавістю. 

– Ще скажіть, що він це прописав у заповіті? 

– Так. Згідно з його заповіту ви нічого не отримаєте до поки не вийдете за мене заміж. 

– Капець. І що я втрачаю у разі відмови? Двокімнатну квартиру на краю столиці? Якось переживу, – хмикає Власта. 

– Ні не квартиру, бо вона давно у заставі, – повідомляю здивованій дівчині. 

– А що тоді? – не розуміє дівчина. 

– П'ять відсотків акцій у нашій компанії. Це єдине, що залишилося у вашого батька. Й ви можете їх отримати. – Якщо вийду за вас? 

– Так. Ще п'ять ви отримаєте після нашого одруження. Такі умови шлюбного контракту. – Але ми зовсім не знаємо один одного.... 

– Хіба це проблема? Не всі стосунки починаються з красивих залицянь. У деяких все починається зі шлюбу, – зауважую. 

– Ні, це неправильно. Я хочу вийти заміж за коханого чоловіка. А не за чужого й далекого, – сумно відповідає Власта. 

– Нам не обов'язково завжди жити разом. Якщо ми не зможемо ужитися, то згодом ти зможеш переїхати від мене, – промовляю. 

Хоча сам до кінця у це не вірю. Але дуже сподіваюся, що Власта погодиться. Бо інших варіантів не має. Тільки так я зможу захистити дівчину. Та й Любомир хитрун все продумав. Навіть заповіт склав таким чином. Що ж трохи терпіння та наполегливості й вона здасться. Я в цьому впевнений.

=

 Приблизно через годину розумних аргументів нам з Валентиною Сергіїївною вдається запевнити Власту у, тому що я маю рацію. Не охоче, але все ж таки вона погоджується поїхати зі мною.

– Післязавтра я приїду і заберу тебе. Щоб ти ще мала час зібрати речі, – кажу дівчині. Потім поправляю піджак та нарешті збираюся йти з цього будинку.

Звісно я б був радий взагалі повернутися у місто, але ці дві ночі мені доведеться провести у хостелі. Причому не першокласному. 

   Я з порозумінням ставлюся до таких місць і їхніх умов, але все-таки трохи відвик від такого життя.

Хоча був час коли я спав у бруді й харчувався не найкращою їжею. Напевно саме це зробило мене загартованим. І у мене з'явився внутрішній стержень.

– Коли саме ви приїдете? – тихо питає Власта.

– Десь приблизно в обід. Трохи відпочину з дороги.

– Гаразд. Постараюся бути готовою до того часу.

– Арсене, може поснідаєте з нами? – Валентина Сергіївна мило посміхається.