1.

Рік потому. 

ВЛАСТА.

– Ну Власто, цього разу ти перевершила саму себе, – хвалить мене Олександр. Керівник нашого музичного гурту. 

Ми виступаємо у нашому селищному будинку культури на різних заходах. А ще підробляємо на весіллях та днях народженнях. Сьогодні у нас чергова репетиція до виступу. Завтра у нас буде святкування до дня селища. Й наш гурт звісно виступатиме.

– Дякую, я старалася. Але думаю мені потрібно ще трохи підтягнути вокал, – відповідаю замислено.

– Власто, хочеш вір, а хочеш ні та в тебе талант від Бога. Ти чудово співаєш, – запевняє Олександр. 

– Мабуть, це мене й рятує. Ну добре піду вип'ю кави й зараз повернуся. 

  Злізаю зі сцени і йду до буфету. Через декілька хвилин повертаюся й ми продовжуємо репетицію. Взагалі то я співаю у гурті вже три роки. За цей час я багато чому навчилася. Набула впевненості в собі та стала більш розкутою. Але не розпусною. Ніколи не дозволяла жодному настирливому клієнту себе навіть торкатися. Для мене це табу і я його дотримуюся. Бо я порядна дівчина. Й буду належати тільки власному чоловіку. Після закінчення репетиції йду додому. Треба ще допомогти бабусі. Вона вже зовсім вибилася з сил. Особливо після того, як дізналася про смерть мого батька. Іноді мені здається, що саме тоді вона втратила сенс життя. Вдома на мене чекає купа роботи й засмучена бабуся. 

– Ба, що на цей раз сталося? – питаю з острахом.

– Ой, внучко, дивись сьогодні нам знову прийшов лист з погрозами, – відповідає бабуся й простягає мені арку, паперу. Беру до рук це творіння. Й починаю читати. "Я знаю, де ти крихітко. Й скоро прийду по тебе"... 

Вже два місяці підряд ми отримуємо такі листи. Крім того, я помітила, що біля нашого будинку часто крутяться двоє підозрілих незнайомців. Теж вже декілька місяців. Я виходжу на подвір'я і дивлюся за паркан. Так ці двоє знову тут. Удають ніби мене немає. Я повертаюся у будинок і йду на кухню заварити заспокійливий чай собі та бабусі.

– Ба, все буде гаразд. Не хвилюйся так. Мабуть, це наша місцева шпана так жартує. 

– А якщо ні. Якщо це люди Тимура? То вони до нас швидко доберуться? Бабуся дивиться на мене повними сліз очима. 

– Я не думаю... 

– Внучко, тобі треба звідси поїхати, бо вони знайдуть тебе. Й ти станеш дружиною Тимура. Це в кращому випадку. 

– Я нікуди не поїду. Тут мій дім, ти в врешті решт. Якщо треба я й сама можу за себе заступитися. 

– Тимур страшна людина й ти це добре знаєш. Як ти збираєшся перед ним захищатися? Ні, Власто, тікай. Благаю, – починає схлипувати бабуся. 

– Ба, не плач, будь ласка. Все буде добре, чуєш? – обіймаю рідну людину. Й самій хочеться плакати.

   Цей бісів Тимур переслідує мене вже понад рік. З того самого дня як поселився у нашому селищі. Він вирішив, що я маю стати його дружиною. А те що він вирішив це закон. Так вважають наші місцеві жителі. Бо з того самого дня як Тимур переїхав сюди він зі своєю бандою тероризує все селище. 

– Власто, в мене є заначка на чорний день. Прошу тебе бери ці гроші й тікай, бо Тимур небезпечна людина. 

– Ба, ці листи не від нього. Він і так знає де мене шукати. Ось вибиті вікна це точно його робота, – припускаю. 

– Все одно я за тебе боюся. Кожного дня ти наражаєшся на ризик. 

– Ну все годі, я тобі обіцяю, як тільки моє перебування тут стане нестерпним, то одразу зберу речі й поїду звідси, – заявляю бабусі.

– Ой, неспокійно Власто мені на серці. Неспокійно, – зітхає бабуся і йде у свою кімнату. 

Я йду готувати вечерю і думаю про ситуацію в яку потрапила. Поки що Тимур не вживав серйозних заходів стосовно того, щоб одружитися зі мною. Але я знаю його. Він вміє бути терплячим. Та якщо йому не коритися можна нажити собі серйозних проблем. Що ж триматимусь до останнього. Заради нашого гурту. Бо я не можу підвести ні Олександра, ні хлопців. А Тимура мені поки що вдається втримувати на відстані. А якщо він ще раз спробує залякати нас з бабусею я не боюся сказати йому все що про нього думаю. Прямо в очі.

=

– То ж бажаємо нашому ювіляру довгих років життя й міцного здоров'я. І в подарунок прийміть цю гарну пісню, – промовляю і починаю виконувати музичну композицію. 

Вже не вперше виступаю на таких заходах, але все ще відчуваю легке хвилювання. Мене тут приймають з аплодисментами. І це не може не радувати.

    Після закінчення нашого виступу збираюся додому. Хлопці з гурту вирішили ще трохи залишитися. А я сама йду додому. Хоча звісно мені зовсім не страшно. Бо вже неодноразово так робила. Виходжу з ресторану і йду короткою дорогою через невеликий парк. Яку вже так добре знаю. Але раптом позаду себе чую хруст віток та шурхіт трави. Ніби хтось йде за мною. Я обертаюся, але нікого не бачу. Звуки повторюються. Мені стає страшно. Звісно можливо це звичайна білочка, але все ж таки. Продовжую йти не зупиняючись. І помічаю, що переді мною з темряви виникає темна постать. 

Скрикую від страху й тут же опиняюся в міцних обіймах. 

– Відпустіть. Що вам від мене треба? – кричу в порожнечу ночі. 

– Не рипайся, пташко. А то гірше буде, – чую знайомий грубий голос. 

– Тимур? Якого біса? – Замовкни й не кричи. Знаєш я скучив за тобою, – шепоче чоловік мені прямо в ухо. Його огидний голос просто ріже слух. Я повертаюся до нього й витріщаюся. Не розуміючи навіщо він мене схопив.