Пролог 1.2

– Чому ти мовчиш? Ти допоможеш мені? – випитує Любомир. 

– Мені треба подумати. Я не можу тобі нічого обіцяти, – відповідаю й тру двома пальцями перенісся. 

– В мене дійсно не має часу, Арсене. Вони її скоро знайдуть і все. Кінець моїй дівчинці, – Любомир міцно хапає мене за зап'ястя. 

Й тільки зараз я помічаю, що у нього пробита голова. Рана знову починає кровоточити. Схоже він й справді дивом залишився живим. Але чи надовго? 

– Послухай, Любомире, я взагалі не уявляю як я запропоную твоїй доньці вийти за мене. Вона ж ніколи не погодиться на таке. 

– Позалицяйся до неї. Скажи, що закохався. Повір у селі де живе Власта у тебе не буде конкуренції. Любомир закриває очі напевно від болю. Навіть не уявляю скільки сил йому знадобитися, щоб подзвонити мені. 

– А як у неї з характером? – цікавлюся. 

– Нормально. Вона дівчинка розумна, а головне талановита. Вона співає у музичному гурті. 

– Навіть так? Хм. Цікаво, що за фрукт твоя Власта?

– Вона тобі сподобається. От побачиш. Я не прошу тебе бути з нею поряд все життя. Якщо тільки ти сам цього не захочеш. Просто зараз їй потрібна допомога. І мені дійсно більше нема кого про це попросити. 

– Гаразд. Я спробую. Але нічого конкретного не обіцяю. Бо хтозна-як там піде, – попереджаю. 

– Будь ласка, Арсене. Друже. На тебе остання надія. Ти ж пам'ятаєш, що я завжди був поруч з вами. Навіть у скрутні часи, – нагадує Любомир. 

– Пам'ятаю. Саме тому не можу тобі відмовити. Любомир раптом починає важко дихати й підіймати очі до стелі. Його тіло здригається у конвульсіях. Розумію, що він задихається. Гукаю на лікаря й постійно тисну на кнопку виклику. Через хвилини дві прибігає лікар та медсестра. Я виходжу з палати й чекаю у коридорі. Сідаю на стілець і продовжую чекати. Сподіваючись на краще. Не знаю скільки так проводжу в очікуванні, але нарешті з палати Любомира виходить лікар. 

– Ви хто пацієнту? 

– Близький друг. У Любомира практично не має родичів, – відповідаю. 

– Ясно. Так от. Близький друг. У мене для вас погана новина. Любомир тільки що помер. Ми не змогли його врятувати, – каже з сумом лікар. 

Ніколи не міг подумати, що з Любомиром таке станеться. Він був завжди поруч і я наче звик до нього. Ще з часів моєї юності. Спочатку він був помічником і радником батька. А потім моїм. Друг нашої сім'ї. Мій друг. Як шкода, що в нього така сумна доля. І такий кінець. 

– Коли можна буде забрати тіло? – питаю й стримую сльози. Все ж він був для мене не чужою людиною. – Після розтину. До речі якщо така справа ходімо вам потрібно підписати деякі документи. 

– Гаразд. Ходімо. Коли закінчую всі справи у лікарні їду до своєї коханки Інни. Зараз просто не можу залишатися на самоті. Бо мені дуже важко. Інна приймає мене радісно. В пеньюарі та відвертій білизні. Готує для мене каву та наливає трохи віскі. Коли розповідаю їй про ситуацію яка склалася Інна чомусь починає сміятися. 

– Це ж абсурд. Як ти можеш одружитися з якоюсь дівкою, яку навіть ніколи не бачив. 

– Інно, її батько вважав цю пропозицію цілком серйозною. 

– Ти що справді збираєшся це зробити? – дивується Інна. 

– Поки що ні. Ще зарано. Треба дати дівчині відійти від горя. Бо їй буде однозначно важко після смерті батька. 

– І що ти плануєш робити? – Інна виставляє вперед частину оголеного стегна. І це мене приводить в бойовий настрій. 

– Знаєш, дорогенька. Саме зараз єдине, що я планую це провести з тобою гарно час. Ти будиш в мені звіра, – кусаю жінку за плече, а вона всміхається. Потім бере мене за краватку й тягне у спальню. 

– І все-таки. Ти дійсно збираєшся одружитися з тією селючкою? – цікавиться Інна. 

– Інно, люба. Пам'ятаєш ми з тобою колись уклали певну угоду. Що між нами тільки секс. Не більше. Без зобов'язань і зайвих питань. Тому давай краще перейдемо до справи, – промовляю й міцно цілую коханку в губи.

●●●●

ЛЮБІ ДРУЗІ ДІЛІТЬСЯ ВАШИМИ ВРАЖЕННЯМИ СТОСОВНО КНИГИ. ЯК ВАМ АРСЕН? СКОРО ПОЗНАЙОМИМОСЯ З ГОЛОВНОЮ ГЕРОЇНЕЮ. ВОНИ БУДУТЬ ЩЕ ТА ПАРОЧКА.

ТОМУ НЕ ЗАБУВАЙТЕ ПРО ПІДПИСКУ НА АВТОРА, ЩОБ НЕ ПРОПУСТИТИ ОНОВЛЕНЬ НУ І ЗВІСНО ВАЖЛИВИХ НОВИН.

ДЯКУЮ.