⚜ Епілог

Десять місяців по тому

Доктор Даніел Мортон вийшов з карети, тримаючи на руках сповите немовля. Він подивився на їхній дім, що вирізнявся з-поміж довгого ряду однаковісіньких будівель синіми дверми й всміхнувся.

— Ось, Дрейку, це наш будинок. Хоча, мені здається, він вже замалий для нас

— Доведеться шукати просторіше житло, — погодилася Велері, визирнувши з дверцят карети.

Даніел подав їй руку і вона ступила на мокру бруківку. Одразу ж обернулася до карети й нянька передала їй друге сповите маля.

— Дейзі, — ніжно всміхнулася вона до згортка. 

Даніел часто називав доньку саме так, жартуючи, що за французькою манерою вона — його маленька маргаритка. Це домашнє ім'я настільки прижилося, що офіційне «Маргарет» тепер здавалося надто суворим для цієї крихітки. 

— Вам з братиком треба підібрати будинок з великим садом, щоб ви мали де бавитися.

Велері підняла сповнений щастя погляд до Даніела.

Ці десять місяців в далекому Північному Йоркширі, таємні зустрічі Даніела з Мартою та страх викриття, через що їм довелося навчитися обходитися фактично без слуг — усе це лишилося позаду. І це була та незначна ціна, яку вони з радістю заплатили за можливість стати батьками.

Вони планували привезти в Лондон одного сина, спадкоємця, але доля мала на те інші плани.

Велері пригадала ту ніч, коли вона знемагала від радості та приємного виснаження новоспеченої матері й не могла намилуватися тим, як Даніел заколисував на руках їхнього сина, Дрейка. Хоч то вже й була п’ята ніч їхнього батьківства. Ближче до опівночі у двері їхнього віддаленого від міста котеджу, постукала Марта. Бліда, з благанням в очах, вона тримала на руках маленький згорток. Ще одна дитина, щойно підкинута до притулку дівчинка.

— Вона занадто крихітна й вся горить. Боюся, й до ранку не проживе, якщо залишити її в притулку. А ви ж лікар, докторе Мортон, ви зможете її врятувати, — благала Марта.

Даніел забрав дитя та одразу взявся за лікування: збив жар, приготував ліки проти простуди.

На світанку їм учотирьох довелося покинути котедж, бо годувальниця, що приходила з міста, бачила лише одне немовля, а тепер їх було вже двоє.

В місті вони спинилися на найкращому заїжджому дворі. Даніел розписався в реєстровій книзі, вписавши їх містером та місис Мортон. І одразу ж зайнявся пошуком нової годувальниці вже для обох їхніх дітей.

Аристократки рідко самостійно годують своїх немовлят, тож тут і питань зайвих не виникало. Хоча Даніел і на це мав пояснення: вагітність двійнею й важкі пологи зовсім виснажили організм його дружини. 

Їхня годувальниця Дороті згодилася поїхати з ними й стала нянькою для їхніх малюків. На жаль, дівчина втратила свого первістка. А запропонована ними плата виявилася настільки щедрою, що її чоловік без вагань відпустив дружину няньчити дітей знатного роду.

Змахнувши з-перед очей усі ті спогади, Велері переступила поріг їхнього дому й широко всміхнулася. Як же добре було вернутися в будинок зі служницями.

Новина про їхнє повернення швидко рознеслася Лондоном. Першими до них навідалися Амелія з Вільямом та дітьми. Потім прибула Фейт зі своїм детективом. Перед від’їздом у Йоркшир, Велері попросила їх приглянути за Лео. Тож тримаючи руку на добряче округленому животі, подруга невгавно звітувала про всі його успіхи в академії.

Після них в будинок майже увірвалася віконтеса Емерсон й привезла з собою дві колиски. За тиждень до від’їзду з Йоркшира, Даніел надіслав батькам листа, лаконічно повідомивши про «подвійне благословення», що змусило його матір забути про всі світські пристойності — хоча вона й без того на них сильно не зважала. Віконтеса нарешті заспокоїлася й майже не відходила від дітей. Віконт поводився більш стримано, лиш незворушно глянув на малюків, хоча від Велері не приховалося, як на якусь коротку мить його губи смикнулися в усмішці. 

Даніел відзначив, що батько мав значно здоровіший вигляд, ніж змальовувала мати у тих тривожних звістках, що наздоганяли їх у Йоркширі. Десять місяців тому, коли вони покидали Лондон, віконту покращало: лихоманка відступила, а серцевий ритм став рівнішим. Проте вже за місяць листи з дому знову наповнилися відчаєм. І Даніел з тривогою розгортав кожне послання, запечатане фамільним гербом.

Але зараз, дивлячись на батька, він відчув полегшення, бачачи глибоке, рівне дихання, відсутність синюшності на губах та здоровий колір обличчя. Віконт стояв рівно й впевнено, не спираючись на тростину так важко, як раніше.

— Твої листи з порадами щодо лікування виявилися вельми доречними, сину, — промовив він, перевівши погляд з малюків на Даніела. — Хоча мій лікар наполягав на кровопусканні, я наказав йому відкласти ланцет і дотримуватися твоєї схеми з дієтою, спокоєм та настоянкою наперстянки. Як бачиш, медицина Единбурга таки чогось варта.

— Я радий, що ви довірилися моїм порадам, а не застарілим методам, батьку.

— Мені потрібні були сили, щоб дочекатися спадкоємця, — віконт знову зиркнув на маленького Дрейка, що солодко сопів у колисці, а потім на Дейзі. — А тепер, коли їх двоє... здається, мені доведеться затриматися в цьому світі ще трохи. Хоча б для того, щоб навчити їх триматися в сідлі, як тебе з братами колись.

Велері відчула, як на очі накочуються сльози радості й непомітно змахнула їх, спостерігаючи за тим, як двоє їхніх малят примиряли родину.

Останньою навідалася Кетлін. Маркіза Солсбері переповіла усі найважливіші новини, пов’язані зі школою милосердя й потішила тим, що завдяки багатим та впливовим покровителькам, вони можуть подумати про розширення своєї благодійної справи й відкрити ще одну школу.

Ближче до вечора будинок нарешті стих, відвідувачі пороз’їжджалися, залишивши після себе гору подарунків для дітей.

Спальня Велері, що свого часу перетворилася на її кабінет, тепер стала дитячою.

В каміні горіли дрова, а вони з Даніелем сиділи над двома колисками й, погойдуючи їх, милувалися своїми дітьми.