53.1

— Ось тут був би мат, — показавши хід, Даніел відкинувся на спинку дивану. — Сильний хід. Гадаю, на сьогодні досить.

Велері підвелася й підійшла до Лео, турботливо поправила комір його піджака.

— Лео, твоя кімната готова. Сподіваюся, тобі буде там затишно.

Юнак підвівся.

— Дякую, Велері. Дякую, сер. Це… найкраще Різдво.

Даніел теж підвівся.

— Ходімо, я проведу тебе, — легко торкнувся плеча хлопця долонею.

Велері йшла позаду не зводячи погляду з його руки. А серце усе стискувалося, бо вона позбавляла його цього щастя, щастя бути батьком.

Вони разом піднялися на другий поверх. У кімнаті пахло свіжою білизною. Велері спинилася на порозі, спостерігаючи, як Даніел підкидає дрова у камін і як Лео розгублено, але щасливо оглядає свій новий прихисток. У цей момент вони були наче справжня сім'я, і від цього видовища її серце стиснулося ще дужче.

— Лео, нехай тобі присняться нові шахові стратегії, — побажав Даніел, перш ніж зачинити двері кімнати.

Щойно вони залишилися удвох, його тепла долоня опинилася на її талії.

— Ходімо.

В каміні їхньої спальні затишно потріскували дрова, на столику Кора залишила свічник з трьома свічками. Світла вистачало, щоб розгледіти легку усмішку на його губах та очі, у яких вона давно навчилася безпомилково розпізнавати бажання.

— Я не хочу втрачати жодної хвилини, — прошепотів він, і притягнувши її до себе, накрив губи поцілунком.

Велері танула від ніжності, з якою його пальці позбавляли її одягу. Кожен її поцілунок, кожен його дотик, сповнювалися такою турботою і такою віддачею, що витісняли абсолютно усі думки. Вони наче заново пізнавали одне одного.

Тіні вогню танцювали на стінах, а вони, задоволені й розімлілі, лежали на зім’ятих простирадлах. Тепло від каміна зігрівало їхні тіла, але Даніел все одно підхопив краєчок ковдри й накрив їх.

Велері затишно тулилася до нього, вслухаючись як втихомирюється швидке серцебиття. Як же вона любила це відчуття його теплої шкіри, обожнювала притискатися, відчувати кожен дюйм його тепла.

Задумавшись, вона провела пальцями по його легкій щетині. Згадувала, як грав з Лео у фанти, як навчав його грати в шахи, як у його погляді спліталося терпіння й гордість. Та відчула таку рішучість, як ніколи досі.

— Даніеле…

Він відгукнувся тихим, питальним звуком, не розплющуючи очей.

— Це Різдво наче справжнє диво. Усе настільки добре й чарівно. — Велері підняла голову, щоб бачити його реакцію. — Я дивилася на тебе з Лео і це… Даніеле, я не хочу позбавляти тебе такого щастя.

Його повіки ураз розтулилися, брови насупилися.

— Після того випадку… я багато думала. Даніеле, ти впевнений, що я не змогла б народити дитину?

Він дивився їй в очі. Про що думав — гадки не мала. Але погляд не інакше, як понурим, назвати не можна було.

— Ти ж часто хворіла в дитинстві, правда? — спитав він зрештою.

Велері кивнула, відчуваючи, як романтичний настрій раптово руйнується під вагою його професійної відстороненості.

— Застуди, — відповіла, не розуміючи, куди він веде.

— Не лише застуди, Велері. Тебе змучила хвороба й ти мало рухалася, так? Не могла бігати з іншими дітьми?

Вона знову кивнула.

— Англійська хвороба, — тихо озвучив Даніел. — Розповсюджена дитяча недуга. Навіть у легкій формі, часто призводить до деформації тазової кістки.

Він провів пальцями по її талії, продовжив:

— Смерть твоєї матері в пологах трагічна, але вона не має стосунку до тебе, бо вона народила двох доньок. Серце моє… 

Даніел невідривно дивився їй в очі. Його пальці відчутніше стиснули її талію, перш ніж він з жалістю озвучив: 

— Твій таз завузький для безпечного проходження плоду.

Ці його слова вдарили прямотою, руйнуючи крихку надію.

— Велері… Скажи мені, що ти розумієш?

— Розумію.

Він притулив її до своїх грудей настільки міцно й відчайдушно, наскільки міг, щоб не завдати болю. А вона заледве стримувала себе, щоб не розридатися у його обіймах. Усвідомлення того, що вона безмежно кохає його і водночас приречена, бо не може дати йому найцінніше — просто добивало.

Вони довго мовчали. Даніел нарешті послабив обійми й заговорив про школу, відвертаючи її думки від сумного.

Дрова у каміні перегоріли, ніхто й не думав підкинути нових. Свічки теж догоріли, занурили спальню у цілковиту темряву.

Вона заснула в його обіймах. В тих самих міцних обіймах і прокинулася під ранкове бамкання годинника у вітальні.

Обидві служниці традиційно отримали вихідний. В будинку залишилися лише вони утрьох. Після сніданку, Лео захотів випробувати свої нові пензлі. Велері подалася в їхню невеличку бібліотеку з двома шафами книг і невеличким столиком під вікном. Їй захотілося перечитати свою улюблену книжку. Щойно вона витягла її з полиці, як до кімнатчини зайшов Даніел. Його погляд опустився на її руки.

— Історія про двох, що кохають вічно, — завважив він тихо, причинивши двері.

Велері кивнула.

— Захотілося перечитати. Посиджу біля Лео, поки він випробовуватиме подарунки.

Даніел підійшов до неї й схилив голову, дивлячись на книжку у її руках.

— Я розумію, як тебе засмутили мої слова вночі, — промовив він і підняв очі. — Я ж усе помічав, Велері. Я бачив тебе з немовлям, коли ми їздили до дружини коваля. Ти сяяла, схилившись над тим згортком. І я бачу, як ти любиш Лео, як турбуєшся про нього. Чую, з якою радістю розповідаєш про дітей, що навчатимуться в школі милосердя.

Вона лиш кивнула, бо так і є. Що тут приховувати?

— З учорашньої ночі я багато думав, — Даніел спокійно, але пильно дивився на неї, наче боявся пропустити якусь емоцію на її обличчі. — Це можна вирішити, серденько. Я знаю спосіб стати батьками, не ризикуючи тобою.

Спосіб? Велері в щирому подиві закліпала очима, силуючись осягнути про що могла йти мова. 

Аж тут до неї нарешті дійшло.

— Здогадуюся, — пробурмотіла вона й різко відвернулася до столика, щоб він не бачив її емоцій і того болю, який вона б нізащо не змогла приховати, хоч би як старалася.