⚜ Розділ 53 “Лазівка в долі”

Велері відчула його пальці на своєму зап’ястку, слухняно пішла за ним. Даніел зачинив двері спальні й, вставивши свічку у свічник, притягнув її до себе. Обійняв так міцно, що їй і повітря забракло.

— Ніколи не смій так думати, — прошепотів їй у скроню. — Ніколи.

Він повільно відсторонив її й притулив долоні до її щік, змушуючи дивитися в очі.

— Ти — моя дружина, а не засіб для продовження роду. Ніхто не диктуватиме нам, як жити й що робити. І жоден титул чи обов’язок не стане між нами.

Він опустив долоні на її плечі, повільно провів ними вниз по її руках. Його пальці ніжно торкнулися її ліктів, зап’ясть і сплелися з її пальцями.

— То нехай і страх між нами не стає, Даніеле. Нічого не змінилося: я тебе… як і вічність тому. І ти мене не менше — я знаю, — всміхнулася йому.

Він відпустив її руки й запустив пальці в її волосся.

Велері сторожко видихнула, в моменти подібні цьому їй ледве через раз дихати вдавалося. Млосно стулила повіки в очікуванні дотику його губ. І він торкнувся обережно, лагідно. Вона знала цю їхню гру в поцілунок-питання, який вона мала продовжити й вказати напрямок своїх бажань: ніжність, повільність, пристрасть і сквапність чи усе разом. І відповіла з усією пристрастю й віддачею, що назбиралися в ній за останні дні, відпускаючи гірку втому, сумніви й страхи.

Тієї ночі вони шукали одне в одному не просто втіхи, а порятунку, запекло доводячи долі й усім медичним вирокам, що їхнє «зараз» варте будь-якого «потім». Велері засинала в теплих обіймах, вслухаючись у розмірений стукіт його серця.

Проте прокинувшись різдвяного ранку, вона не знайшла Даніела біля себе. Рука ковзнула по простирадлу, але вхопила лише захололу порожнечу.

Камін давно згас, в кімнаті було холодно. Велері замоталася в ковдру, намагаючись втримати залишки тепла, і ступила на холодну підлогу. Навшпиньках підбігла до вікна й розсунула важкі портьєри, впускаючи всередину бліде зимове світло. Відтак окинула очима кімнату, згадуючи, як уночі вони в нестямі розкидали одяг по підлозі, але тепер там були лише її речі. 

Від усвідомлення, що Даніел вислизнув з їхнього ліжка різдвяного ранку,  її проморозило. Міцніше стуливши на грудях краї простирадла, вона підібрала свій одяг і покликала служницю. 

— Доктор Мортон у себе в кабінеті? — обережно спитала Кору, коли та затягувала їй шнурівку корсета.

— Ні, доктор Мортон поїхав ще на світанку. Наказав не будити вас.

Черговий різкий посмик шнурівки, здавалося, вибив останнє повітря з її легень.

— Не занадто туго, леді Велері? — поцікавилась служниця. — Доктор Мортон заборонив…

— Ні, — перебила вона на видиху, тримаючи руки на талії. 

Велері намагалася не дивитися на служницю, щоб не видавати справжніх емоцій. Вона мріяла прокинутися в його обіймах. Мріяла, про різдвяний ранок, що подарує домашнє тепло, його затишні дотики, солодкі поцілунки, обмін подарунками й відчуття дива. Натомість різдвяний ранок ставав холодним нагадуванням, що в їхньому житті насправді не так багато того дива. 

Кора вже застібала останній ґудзик на її шерстяній смарагдовій сукні, коли з коридору почулися впевнені кроки й двері спальні без стуку відчинилися.

На порозі стояв Даніел в теракотовому жилеті з товстого вовняного шовку, темних бриджах, високий комір сорочки елегантно обмотаний навколо шиї білосніжною хустиною. З акуратно зачесаним волоссям він мав бездоганний вигляд. І не зводив очей з дружини.

— Коро, зачекай за дверми, — звелів він служниці.

Та швидко вклонилася й поспішно вийшла.

Погляд Велері опустився до невеличкої оксамитової коробочки у його руках.

— Куди ти їздив?

— Мав невідкладну справу.

Даніел підійшов до неї, ігноруючи її холодний тон і простягнув їй подарунок. 

— З Різдвом, серце моє.

Велері, повільно розчинила коробочку. Всередині лежав овальний золотий медальйон з тонким різьбленням, прикрашений крихітними діамантами.

— Ювелір запевнив, що він символізує душу й вічне кохання, — взявся пояснювати Даніел. — Всередину медальйона вкладають два локони сплетені разом. 

— Я знаю… — розгублено прошепотіла вона, обережно закриваючи кришку.

— Я подумав, тобі таке сподобається.

— Звісно. Дякую. Я теж маю дещо для тебе, — похопилася вона й крутнулась до комода.

Витягнула з шухляди рідкісний, спеціально оправлений в шкіру, том «Трактату про людську природу» й подала йому, підказавши:

— Там є послання для тебе.

Даніел відчув вагу книжки й обережно розгорнув її. На форзаці, її акуратним почерком, було виведено:

«Ми маємо те, що непідвладне часу. 

Твоя В… як і вічність тому».

— Підписуючи, я подумала, що ця книжка точно переживе нас. І на мить уявила, що вона може потрапити нам до рук у наступних життях. Уявляєш собі таку можливість?

Даніел повільно згорнув трактат, і кутики його вуст ледь помітно здригнулися. Його погляд зустрівся з її очима.

— Серденько... — він приглушено засміявся, нахиляючись до неї. — Юм присвятив сотні сторінок тому, щоб поставити під сумнів існування безсмертної душі, а ти написала про вічність на форзаці його трактату.

Він швидко обійняв її однією рукою й поцілував у щоку, на мить затримавшись губами біля її вуха. Його голос став серйознішим:

— Але якщо хтось і здатен переконати запеклого скептика у безсмерті, то тільки ти.

Він відсторонився, і в його очах промайнув хлоп'ячий азарт.

— Я маю ще дещо для тебе, — всміхнувся він і ступив до дверей, ширше розчиняючи їх. — Заходь, хлопче.

— Лео! — Велері ахнула, щойно у дверях спальні з’явився юнак в ошатному, але трохи завеликому, піджаку. 

Її усмішка розтягнулася ледь не до вух. Вона й сама подумувала попросити Даніела привезти Лео до них хоча б на день, але не наважилась, усвідомлюючи, який вигляд це матиме в очах сторонніх, бо тоді поповзли б чутки й надмірна цікавість могла б згубити юнака. Свого часу детектив Коллінз сказав їй, що певне батько його вже й не шукає, бо минуло декілька років, але все ж випробовувати долю зайвий раз не варто.