⚜ Розділ 52 “Піднесений символізм отруйних ягід”

Він прокинувся від її тихого зітхання. Крізь важкі портьєри ледь пробивався сизий грудневий ранок. Велері обережно вислизнула з ліжка й попрямувала за ширму, де знаходився умивальник з порцеляновим тазом та глечик з водою.

Даніел провів її поглядом й заплющив очі, вслухаючись у стукіт власного серця. З-за ширми почувся ледь чутний видих, а тоді тихий плескіт води, і він усвідомив, що підтримувати у собі ілюзію спокою стає дедалі важче.

Сьомий день… Він сів у ліжку, знову прокручуючи у думках їхню розмову. Сподівався, що вона не вагітна, повторював собі, що для таких висновків зарано, але вкотре перебирав варіанти, шукаючи той самий «третій шлях». Можна було б зачекати до сьомого чи восьмого місяця, а тоді спробувати штучно викликати перейми, сподіваючись на диво. Але він не вірив у дива. Реальність залишалася безжальною: дитина навряд чи виживе, а для Велері ризик лише зросте. Якщо плід виявиться завеликим — вона все одно не зможе народити навіть раніше терміну. Він просто пришвидшить смерть.

Велері нарешті вийшла з-за ширми. Вона повільно розсунула портьєри, впускаючи в кімнату сіре світло туманного лондонського ранку й спинилася, дивлячись у вікно. На її обличчі застигла дивна розгубленість.

— Даніеле, — прошепотіла вона, нарешті повернувшись до нього. — Це лише перевтома. Ти мав рацію.

Він не ворухнувся, лиш заплющив очі й полегшено видихнув. А в наступну мить уже опинився на ногах. Підхопив її, притискаючи до себе так міцно, наче вона справді щойно повернулася з того світу. Короткими цілунками обсипав скроні, щоки, волосся — не міг спинитися, п’яніючи від раптового полегшення.

А тоді вони довго мовчали, просто обіймаючись. Кожен по-своєму зазирав у ту безодню, що розкрилася перед ними за цю добу, і тепер вони точно знали, що побачили на самісінькому її дні: його темні глибини кохання і її — жертовні.

— Тобі варто більше відпочивати, — прошепотів Даніел і злегка відсторонив її від себе, зазираючи в обличчя. — Ти забираєш енергію у тіла. І ось результат.

Велері довелося прислухатися. На щастя, помічників у школі вже не бракувало, тож вона нарешті дозволила собі відпочити.

До Різдва залишалося п’ять днів. Вона насолоджувалася малюванням, їздила на ринок за подарунками для служниць, дбала про дім, а вечорами, загорнувшись у ковдру, годинами читала біля каміна.

Ночами Даніел так само міцно обіймав її, немов боявся, що вона зникне, якщо послабить хватку. Його долоня не просто лежала на її талії, а тиснула, притягувала. У відповідь, Велері завмирала, боячись невисловлених слів. І хоча вони притискалися одне до одного так тісно, як ніколи, між ними лишалася порожнеча, сповнена відлунням того, що могло статися.

За день до Різдва Велері взялася прикрашати будинок зеленню. Вибрала гостролист та розмарин і, звісно, не втрималася — змайструвала з дроту традиційну «кулю поцілунків». Вона щедро прикрасила її червоними й золотими шовковими стрічками, лавровим листям, скибками сушених апельсинів з гвоздикою та паличками кориці, які перев’язала бантами та старанно вплела в гілки гостролиста. І не забула про кілька гілочок омели з напівпрозорими білими ягодами.

Місце підібрала ідеальне — над диваном у вітальні, де вони проводили майже кожен вечір. Не став винятком і цей.

— Даніеле, поцілунку тобі не уникнути, — розцвіла вона усмішкою, ловлячи відблиски полум’я від каміна, що танцювали у його очах. І хитро вказала очима на кулю над ними.

Погляд Даніела ковзнув до стелі, оцінюючи надійність конструкції над їхніми головами. Відтак він притягнув її до себе й поцілував. Пристрасно, але коротко. Тоді підвівся й обережно, щоб не розчавити, зірвав ягоду омели.

— Скінчаться ягоди, припиниться магія поцілунків, — нагадала Велері, спостерігаючи за ним. — Але там їх вдосталь. Я навмисне вибрала гілки з найбільшою кількістю ягід. У нас багато поцілунків під цією кулею буде.

— Не знаю, кому першому спало на думку надати отруйним ягодам настільки піднесеного символізму, — завважив Даніел, залишаючи ягоду на краю столика.

Він сів біля неї й обійняв її за талію.

— Ми вже можемо… — Велері хотіла сказати «повернутися до нормального життя», але він уловив натяк на близькість, і його обличчя вмить застигло.

Велері відчула, як її щоки вкриваються рум’янцем. Вона знову подивилася на «кулю поцілунків» — палички кориці, стрічки, що так яскраво виблискували у світлі каміна над ними. Але, здавалося, ця святкова куля, лише підкреслювала порожнечу.

Даніел підняв руку й ніжно провів кісточками пальців по її щоці.

— Я завжди думав, що медицина допомагає, дає відповіді, — гірко всміхнувся він. — А виявилося, що вона примножує страхи. Я дивлюся на тебе і починаю вираховувати шанси. Це жахливо, і я поки не знаю, як це спинити.

Велері підсунулася ближче й притулилася до його плеча.

— Тепер ти мене не торкнешся? — тихо озвучила питання, що ніяк спокою не давало. — Але ж вся справа в моїй перевтомі. Ти все правильно робив і причин боятися немає, Даніеле. 

— Боятися?

 Велері відчула, як його рука міцніше стиснула її в обіймах.

— Велері, я чудово знав ціну нашої близькості, ще освідчуючись тобі в тій альтанці. І я постійно живу з думкою, що моя необережність може наразити на ризик твоє життя. Але, виявляється, досі я не усвідомлював усього, — прошепотів він ледве чутно, дивлячись на вогонь. — Тепер я знаю, що таке справжній глухий кут і відчай. І якщо чесно, я не впевнений, що не став би робити чого проти твоєї волі. Розумієш?

— Ти б не вчинив нічого такого, я знаю, — прошепотіла вона без жодних вагань.

— Я б не був таким впевненим, — іронічно смикнув він кутиком вуст. — Я б зробив це, серденько. Не сумнівайся.

Велері зітхнула.

— Даніеле, про що ми взагалі говоримо? Нічого ж не сталося. 

— Ти просто не уявляєш… — його обличчя спотворила гримаса страждання і він повернувшись до неї, притулився до її чола.

— Уявляю. Бо я тебе так само кохаю.

— Тоді чому ти зробила такий вибір? — він ледве вимовив це й відсторонився, щоб подивитися в очі.