51.1

Його сквапні кроки гучно відлунювали у застиглій тиші. Чіткого плану не було, лише сліпа потреба діяти: аптекарі, повитухи, знахарки — об’їде усіх, але знайде її.

Він добіг до середини сходів, коли на порозі вітальні з'явилася Велері у своєму теплому плащі на хутрі, з обличчям, зарум’яненим від холодного повітря й невеликим, загорнутим у папір пакунком, який вона притискала до грудей.

Даніел застиг на місці, наче з розгону на невидиму стіну наштовхнувся.

Велері спокійно стягувала рукавички, поки не звела погляд і не побачила його — зі скуйовдженим волоссям і диким поглядом. А на поручнях недбало висіло пальто, яке служниця не встигла чи не насмілилася прибрати.

— Даніеле? Що трапилося? — на мить заклякла вона, а відтак швидко скинула плащ і разом з пакунком, передала його Корі, що якраз вибігла назустріч.

Він не відповів. Стиснувши щелепи, насуплено дивився на неї.

Вона передала служниці капелюшок і ступила до нього. Даніел мовчав, аж поки вона не порівнялася з ним на східцях.

— Що в пакунку, Велері?

Вона зиркнула через плече, проводжаючи поглядом служницю, що несла речі.

— Відповідай, — йому не вдалося позбутися різкості в голосі.

Вона підтисла губи, і в її очах промайнуло щось схоже на провину, що лише підживило його найгірші здогадки.

— Різдвяний подарунок, — нарешті тихо відказала вона.

— Де ти була?

Вона повільно видихнула, наче намагалася заспокоїти не його, а себе й подивилася вниз, у порожній хол.

— Ходімо до кімнати. Нас можуть почути.

Велері обережно оминула його на сходах. Даніел пішов слідом, вдихаючи ледь вловний аромат лаванди й борючись з гострим бажанням схопити її за плечі, притягнути до себе й просто переконатися, що з нею все добре.

Велері зайшла до їхньої спальні й, не обертаючись, підійшла до дзеркала. Не зводячи очей зі свого відображення, взялася розстібати тугий комір сукні, мовби їй бракувало повітря.

Даніел різко зачинив двері.

— Де ти була?

Він бачив, як піднялися її плечі від глибокого вдиху. Вона повернулася й навіть зробила крок назустріч, ніби хотіла кинутись до нього, але спинилася й застигла посеред кімнати.

— У повитухи. 

— Що ти там робила?

Перш ніж відповісти, Велері опустила голову, ховаючи очі.

— Моя жіноча природа запізнюється, Даніеле.

— Знаю.

Він міцніше стулив щелепи й підійшов до неї майже впритул. Легенько торкнувся підборіддя, змушуючи подивитися в очі. 

— Чому ти їздила до неї? Правду, Велері.

— Хотіла дізнатися чи може у мене бути шанс народити дитину, — зізналася пошепки. — Я бачила твої записи в кабінеті. Ще тоді як знайшла перстень. Ти ж не в пророцтво віриш, Даніеле. Ти зібрав факти й знайшов медичне підтвердження ризику.

Його рука безвільно опустилася.

— Я хотіла почути когось… хто дав би мені хоч примарну надію. А вона одна з найвідоміших повитух в Лондоні, прийняла до тисячі пологів. 

Даніел мовчав. Його обличчя, що досі було просто напруженим, спотворилося від внутрішньої боротьби.

— А ти знав і… — Велері насупилася від здогадки. — Ти подумав, що я їздила за тими травами? 

— Подумав, що ти готова довіритися невідомо кому замість того, щоб прийти до мене.

«Але ж вона довірилася тобі й от…», — безжально підштрикнуло сумління.

— Я ж обіцяла тобі не вживати жодних трав, не порадившись з тобою. Пам’ятаєш?

Даніел відступив на крок. Його погляд зачепився за невеликий срібний багет, що стояв на її столику. Він замовив її портрет-мініатюру після повернення з Кенту. Художник зумів зобразити на її обличчі той самий вираз чистого щастя, яким світилося її обличчя усі ці шість місяців.

Йому хотілося важко зітхнути й запустити п’ятірню у волосся, але він продовжував зберігати відносний спокій.

— І що повитуха?

— Вона сказала… якщо я вагітна, вона не візьметься за пологи, — голос Велері злегка здригнувся на останньому слові.

Даніел відвів погляд, без зайвих пояснень зрозумівши, що повитуха все ж озвучила їй гіркий вирок.

— Але поки вона не може сказати, чи я вагітна, — тихіше додала Велері.

— Через три тижні я сам огляну тебе. Раніше визначити це ніяк неможливо.

Велері дивилася на нього відкрито, зі звичною довірою. Не витримавши того погляду, Даніел розвернувся і ступив до вікна.

— А ще вона сказала, що мені має бути дуже важко завагітніти, — вже бадьоріше промовила вона.

Даніел вперся долонями в підвіконня, спостерігаючи за екіпажем, що поволі повз по вулиці. Він ніколи не розумів, яку довіру можуть викликати усі ті знахарки й повитухи без освіти.

— Значить, хвилюватися немає чого, бо завагітніти я навряд чи могла. І ти усе для цього робиш, — продовжила Велері, вклавши у свій голос стільки надії, що це прозвучало як благання — повірити, відкинувши усі сумніви. — Але якщо раптом це сталося… Даніеле…

Пауза затягнулася. Він чув її переривчасте зітхання й таке ж тихе питання:

— Пам’ятаєш нашу розмову, коли ти освідчився мені в альтанці?

І здогадувався до чого вона хилить.

— Пам’ятаєш, моє єдине прохання? — спитала тихо. — Ми маємо про це поговорити.

Він стулив повіки й міцно стиснув щелепи. А вона продовжила тиснути на те, що й так нестерпно боліло:

— Що б зі мною не сталося — ти житимеш. І за жодних обставин не занапастиш свою душу, бо інакше ми не зустрінемося в наступному житті. А я не хочу втрачати тебе назавжди.

Не про душу, не про вічність він думав, а про те, щоб не втратити її в цьому, єдиному реальному житті. Бо бачив лише невблаганні анатомічні факти.

— Даніеле, ти маєш мені ще дещо пообіцяти… Якщо я вагітна, й природа не дасть мені можливості народити, ти не зволікатимеш. Не чекатимеш, а дозволиш хірургу одразу врятувати нашу дитину.

Він відреагував майже загрозливим видихом.

— Ти усвідомлюєш, про що зараз просиш мене? — процідив крізь зуби. — Ти просиш мене дозволити вбити тебе заради дитини. 

Він міцно вчепився в підвіконня. Жоден хірург у Європі не навчився зашивати матку після розтину, спиняти крововтрату, яка настане за лічені хвилини, чи перемагати больовий шок. Жоден...