⚜ Розділ 51 “Порушити одну з обіцянок”

Вже шостий день.

Даніел заплющив очі, нерухомо сидячи у своєму кабінеті в лікарні. Ні про що інше він думати не міг. Ця цифра пульсувала у скронях і годі було її вгамувати. Хоча шостий день — ще «незначне запізнення», бо критичний термін вказаний у трактатах, що він їх давно вивчив напам’ять, становив десять-чотирнадцять днів. 

Він вкотре присилував себе дивитися на ситуацію з медичного погляду, адже причиною могла стати перевтома й нервове виснаження. Велері забагато сил та енергії відкриттю школи віддала. Аж занадто. Бували дні коли увечері майже валилася з ніг. Тож її організм міг просто не витримати такого навантаження.

Він згадував, як напередодні, після повернення зі школи милосердя, Велері забралася до нього в ліжко.

— Мені подобається, коли ти пахнеш мною, — пробурмотіла вона.

Потерлася холодним носом об його шию й сховалася в обіймах, притулившись усім тілом.

— Я так втомилася, — важко зітхнула.

Але він відчував: попри втому, сон не йде до неї. Поцілував у скроню, слухав її дихання й думав над майбутнім.

Він думав над ним з третього дня. І з кожним новим світанком усвідомлював фатальну дилему: якщо природа не змилується і запізнення не виявиться лише наслідком перевтоми, він буде змушений виправити свою помилку.

Їй-богу, він щодня, до найменших дрібниць, перебирав у пам’яті усі моменти близькості. Ні, він не міг бути настільки необережним. Усе ж вираховував і контролював. Але яким би ретельним не був контроль, ризик залишався. І ця думка просто зводила з розуму.

Він пообіцяв їй, що все буде добре, що не допустить подібної ситуації й не дотримався обіцянки.

Йому хотілося щось розтрощити.

Він різко розплющив повіки, наштовхнувшись поглядом на важкий притискач для паперів у формі стилізованої грецької колони. Потягнувся до краю столу й взяв до рук темний мармур. Велері подарувала його декілька місяців тому.

Перевернув. Провів пальцями гравіюванням: Я тебе… як і вічність тому.

В пам’яті ожила її мила усмішка й грайливі слова: «Нагадування, щоб ти ніколи цього не забував».

Даніел вернув колону на місце. Обіперся ліктями на стіл і заховав обличчя у долонях.

Він мовчав, аби передчасно не лякати, аби не руйнувати її радість від довгоочікуваного відкриття школи милосердя. Але хай там як, а їм треба буде поговорити. Він має сказати.

Остаточно підтвердити чи спростувати вагітність можна лише за місяць. Хоча кожен новий день ставатиме усе ризикованішим для неї, та він зачекає ще три тижні. А потім, якщо все підтвердиться…

Він склав план два дні тому.

Порошок житніх ріжків. Контрольована доза вирішить усе.

Він усвідомлював, що піддасть ризику її здоров’я, бо як не крути, а це — отрута. Отрута, яку власноруч приготує для плода їхнього кохання. І це ще більше гнітило й добивало. Але він хоча б знав силу дії порошку у своєму контейнері. На щастя, йому вже довелося випробувати його в Кенті. Тож помилки не буде. Він вирахує правильну дозу й усе мине безпечно для Велері.

Доведеться скомбінувати порошок житніх ріжків з міррою. І обов’язково дати лауданум.

Найгірший сценарій — сепсис, але на ранньому етапі ризик найменший.

Та й іншого виходу у нього просто немає. Бо якщо він цього не зробить — дивитиметься, як вона вмирає в муках: до сорока годин марних переймів, розрив матки й неминуча загибель обох в закривавленій постелі. Або, не витримавши сповненого розпачу видовища, дозволить розрізати її, що теж стане для неї смертельним вироком. І цей вирок стане спільним: він жити після такого не схоче й не буде.

«Прокляття!» — Даніел щосили вдарив кулаками об стіл.

Це все, що він може — лише вибрати медикаменти, які хоч більш-менш здатен контролювати.

Це злочин – він знав. Знав, що колеги з Единбурга назвали б це вбивством. Церква назвала б смертним гріхом. Але як назвати те, що він може дозволити своїй дружині померти в муках, маючи в саквояжі засіб її порятунку? Він обрав свій гріх і готовий був піти проти закону, проти медицини й проти Бога, пожертвувавши власною душею й не тільки, аби лише її серце продовжувало битися.

У двері тихо постукали й затим увійшов Фултон. 

Даніел зрозумів, що не зовсім контролює вираз свого обличчя, бо помічник без зайвих слів, з обережністю підсунув йому книгу з обходу й відступивши на декілька кроків, застиг з опущеною головою, в очікуванні вердикту.

Даніел зосередився на його нерозбірливій писанині, уважно вчитуючись в симптоми, діагнози й виписане лікування. Усе йшло добре, як раптом погляд зачепився за доволі зручний діагноз. І він згубив залишки своєї витримки.

— Якого біса, містере Фултон! — Умить зірвався на ноги, не стримуючись у виразах. — Як озноб і сильний біль у боці з періодичним блюванням у вашій уяві міг привести до нервового виснаження цієї жінки?! Коли це очевидна внутрішня кровотеча!

Прокляття! Він вже думав, що чогось навчив їх. А вони продовжують ставити зручні діагнози й тішитися тому, що першими завершують обхід!

Даніел грюкнув дверима перед самим носом містера Фултона. Важко дихав, швидкою ходою направляючись до палати й намагався вгамувати злість на себе й роздратування на цю лінивість та упередженість свого помічника.

Він обійшов усіх пацієнтів обох своїх молодших лікарів. Тоді прийняв декількох хворих у кабінеті й прихопивши свій медичний саквояж, залишив стіни лікарні. 

За двадцять хвилин, кеб спинився перед школою милосердя. На вході його зустріла Фейт і спантеличила заявою:

— Велері ще вранці надіслала записку, що сьогодні не приїде.

Даніел наказав візнику мчати додому. 

«Якось це не схоже на неї», — тривожно розмірковував він дорогою. Вранці залишив її в ліжку. Вона сонно пробурмотіла, що поїде в школу пізніше, коли він поцілував її на прощання.

Кеб спинився перед будинком і Даніел майже вилетів з нього, не переймаючись який вигляд це має.

— Леді Велері вдома? — спитав різко з порогу, чим добряче наполохав служницю.