⚜ Розділ 49. “Знак приналежності”

З академії вони поїхали до лікарні. Попри допомогу двох учнів, роботи не меншало — тепер Даніел мусив ще й пильнувати за кожним їхнім кроком.

Спостерігаючи, як Фултон і Барден вкотре сперечаються над рецептурними призначеннями, Даніел дедалі гостріше відчував роздратування. Там, де він чекав на наукову розважливість, панувало безглузде змагання й суперництво. Він уже серйозно подумував над тим, щоб розділити їхні обов'язки, аби кожен зосередився на хворих, а не на бажанні перевершити суперника в очах наставника. І нарешті припинити це марнування часу.

Велері тим часом читала «Італійця» в жіночій палаті. По обіді в лікарню навідалася графиня Девон й забрала її оглядати будинки для майбутньої школи.

Щойно вони поїхали, як посильний доставив йому листа від батька: віконт Емерсон наполягав на терміновій зустрічі. Даніел звірився з кишеньковим годинником, розуміючи, що треба було їхати, бо якщо він не з’явиться сам — батьки навідаються удвох до них з Велері.

Він пробув у лікарні майже до вечора й, впіймавши кеб, поїхав у батьківський дім. З’ясувалося, віконт Емерсон виявив нетерплячість щодо приданого Велері, вважаючи, що капітал і так надто довго лежав без діла.

— Маєток в Гемпширі. Це твій обов’язок перед родиною й титулом, — тиснув батько, підсунувши папери. — Все це колись стане спадком для твого сина.

Згадка про сина змусила Даніела на мить завагатися. Він міцніше стиснув пальцями перо й рішучим розчерком підписав усе.

Мати перехопила його вже на виході, вкотре нагадавши про обов’язок перед родом. Абсурдність ситуації сягнула межі: вона взялася давати поради ледь не фізіологічного характеру. Даніел не перебивав. Він розумів: краще вистояти це випробування самому, ніж дозволити матері знову шукати зустрічі з Велері всупереч його забороні.

Додому він вернувся, коли на вулицю стали опускатися перші сутінки. Передав сюртук та капелюх з пальчатками служниці й зайшов у вітальню. 

Велері сиділа на дивані біля невеличкого столика. Перед нею рівним полум’ям горіли свічки, а поряд знаходився недопитий келих червоного вина. Злегка схиливши голову, вона читала «Італійця» й настільки занурилася в текст, що й не почула його наближення.

Він нахилився до неї ззаду, на мить замилувався, як довгі вії відкидали тінь на її щоку, й притулився вустами до її скроні. Велері здригнулася, але одразу ж, упізнала його дотик й подалася назад, потилицею спираючись на його груди. Її рука ковзнула до його щоки й вона розтанула в цій неквапливій ніжності, примруживши від задоволення очі.

Даніел загорнув її в обійми.

— Як справи з будинком для школи? — прошепотів на вухо й поцілував її в шию.

— Підібрала декілька варіантів…

Велері притиснулася до нього ще дужче, наче захисту шукаючи. Даніел провів великим пальцем по її щоці й насупився, відзначаючи, що її шкіра холодна й занадто бліда у світлі свічок. Вона дивилася на нього з ніжністю, але в глибині її зіниць застигла дивна виснаженість.

— Поїздки з графинею так втомили тебе?

Він бачив, як вона надто повільно кліпає, наче кожен рух повік вимагав від неї зусилля.

— Просто довгий день, Даніеле, — вона обірвала зоровий контакт і подивилася на розгорнуту книжку.

Даніел обережно відсторонив її, й обійшов диван, щоб заглянути їй у вічі.

— Велері, — він опустився до неї й взяв її за руки, змушуючи відкласти «Італійця». — Ти ж пам’ятаєш, що можеш розповісти мені усе, що завгодно?

Він відчув, як пальці Велері ледь помітно стиснули його долоні.

— Ти теж, Даніеле, — стрельнула вона у нього очима.

Він злегка примружився. Ця її серйозність була настільки відчутною, що мимоволі почав перебирати в пам'яті останні дні. Але швидко здався так нічого й збагнувши:

— Може, скажеш нарешті, у чому справа?

Вона заплющила очі.

— Звісно, — протяжно видихнула й розплющивши очі, рішуче підхопилася. Взяла його за руку й прихопила свічник. — Ходімо.

Вона повела його до східців. Даніел завбачливо забрав свічки з її рук, щоб вона могла підхопити поділ сукні. 

Вони піднялися східцями. Велері підвела його до своєї кімнати й рішуче штовхнула двері. Опинившись всередині, міцно притулила їх і, забравши свічник, підійшла до дорожньої скрині. Вона взяла з неї стос змальованих аркушів і зосереджено перебирала, поки пальці не завмерли на одному з них. Мовчки витягла його й так само мовчки передала йому. У її погляді плескалося щось незбагненне. 

Даніел взяв аркуш і опустив очі на малюнок персня з трилисником.

— Як це розуміти? — насупився він.

— Це перстень, який я змалювала зі слів Марти. Його вона бачила на руці свого кривдника тієї ночі, — тихо, майже холоднокровно відказала Велері.

Він підняв погляд.

— І?..  — спитав, підштовхуючи, бо тут так і напрошувалося продовження, але вона не поспішала озвучувати його.

— І я знайшла той перстень у тебе, в ящику столу, — приголомшила тим самим зосередженим тоном.

Даніел здогадувався який вигляд уся ця історія має.

— Коли?

— Вчора, коли повернулася від Лавінії й хотіла написати листа Фейт.

— І ти не злякалася? Не втекла від мене? — напрошувалися цілком логічні питання.

— Ні.

Він похитав головою, насуплено дивлячись на неї. Коли гадав, що заспокоює її ніяковість напередодні ввечері, вона ховалася в його обіймах від підозри, що він — злочинець. Ну так, а чому тут дивуватися? Це ж його Велері…

— І не зажадаєш пояснень?

— Не думаю, що вони мені потрібні, Даніеле, — сміливо задерла вона підборіддя

І він, на диво, повірив.

— Бо, що б ти не зробив, — продовжила вона, — я знаю, що ти вчинив так, як вважав правильним. Значить, це й було правильно.

— З ким я це вчинив, Велері? — зціпив зуби.

— З тим, хто скривдив Марту.

— Вважаєш, я помстився за неї й забрав перстень… напам’ять? — його брови поповзли доверху. 

Все нарешті стало прояснятися. Хоча мусив визнати, що роль благородного месника, яку вона йому відвела у своїх фантазіях, здавалася трохи кращою за ту, де він був би одержимим жорстокістю ґвалтівником.