⚜ Розділ 48 “Чужі таємниці”

Початок наступного дня видався похмурим: Лондон поглинув густий, сизий туман. Нічний дощ вщух лише на світанні, залишивши важкі краплі на шибках та вологі плями на підвіконнях.

Проте вони того не помічали, поглинуті затишком нового спільного ранку. Разом спустилися до сніданку і, щойно увійшли до їдальні, Даніел звично підійшов до місця Велері й уже почав відсувати стілець.

— Хвилинку, — вибачливо всміхнулась вона й спритно оминула стіл.

Він так і застиг, тримаючись за спинку. Тим часом Велері рішуче підхопила свіжий номер «Таймс», що лежав біля його тарілки. Газетний папір тихо зашурхотів, а її погляд швидко пробіг сторінками в пошуках чогось конкретного. Відтак вона злегка всміхнулася й, повернувши газету на місце, нарешті підійшла до свого стільця. М’яко поклала долоню на його руку, що все ще стискала спинку та зазирнула йому в очі з променистою теплотою:

— Дякую.

Він мовчки допоміг їй сісти й лише тоді пройшов до свого місця.

— Не знав, що тебе настільки цікавлять новини, — зауважив, розгортаючи газету.

— Іноді вони доволі приємні, — безтурботно знизала плечима Велері.

Його погляд одразу ж зачепився за колонку пліток:

«Усім відомо, що деякі джентльмени носять маски. Але іноді ці маски спадають, відкриваючи зовсім не джентльменське обличчя. 

Як стало відомо вашому покірному автору, один високоповажний чоловік, що займає важливу посаду мирового судді — містер Б.Б., є саме таким «хамелеоном».

Здавалося б, його місія — вершити правосуддя, але, видно, у його власному домі панує лише вседозволеність та безкарність.

Наш побожний суддя має особливо небезпечну слабкість: обирає для своїх розваг тих, хто найменш захищений. Йдеться про зовсім юних служниць його будинку. Ми можемо лише здогадуватися, як він користується тим, що у цих дівчат немає вибору. Але знаємо напевно інше: коли містеру Б.Б. набридає, або ж коли його ганебні вчинки стають очевидними, він виганяє їх без рекомендацій, залишаючи цих дівчат сам на сам із найстрашнішими наслідками його «вседозволеності».

Така поведінка не просто аморальна — вона злочинна. Невже наше суспільство може дозволити творити беззаконня під власним дахом тому, хто сидить на лаві правосуддя?

З-за лаштунків вищого світу завжди ваш — Джерард Бернс. Спостерігаємо далі…»

Даніел дочитав, усвідомлюючи, що викладена інформація занадто точна й жорстка, щоб бути просто збігом. Але сумнівно, що Джеймс Сміт, якому він напередодні виклав суть справи Бріттона, має вплив на цього невловного писаку Джерарда Бернса.

Служниця принесла чай, заторохкотіла тацею й поспішила залишити їдальню.

Даніел акуратно склав газету.

Відчувши гострий укол підозри, він різко підняв очі на Велері, що саме наливала собі чай. Вона ж не могла бути якось пов’язана з цим скандальним пліткарем? Чи могла? Бо здавалося, беручи до рук газету, вже знала, що там побачить.

— Джерард Бернс настільки вчасно викрив Бріттона, — не втримався від коментаря, уважно спостерігаючи за нею. 

Велері поставила чайник на стіл, але очей не підвела.

— Він тримає чужі долі у своїх руках, — вона підтягнула до себе чашку з ледь помітною усмішкою.

— Здається, ти захоплюєшся ним, — Даніел продовжував уважно спостерігати за нею. 

— Ним не можна не захоплюватися, — Велері взялася задоволено намащувати скибку хліба маслом. — Джерард Бернс шукає справедливість у місцях, де про неї забули. Ти хіба так не вважаєш? — вона нарешті коротко зиркнула на нього. 

Хоч це й безглуздо, але щось таки підказувало, що його дружина якось причетна до цієї замітки в колонці пліток.

— Ти знаєш його чи не так? — спитав прямо.

Велері спинила ніж посередині скибки хліба. Не одразу підняла на нього очі, але куточок її рота ледь помітно сіпнувся.

— Я не можу відповісти, Даніеле. Це не моя таємниця.

Так, його дружина вміла здивувати. Та що там здивувати — вона спантеличувала. Годі було й гадати, звідкіля вона могла знати того, хто так віртуозно приховує від усіх свою особистість під псевдонімом Джерарда Бернса. Але він умів поважати чужі таємниці.

— Гаразд, — лиш кивнув і взявся за смажений бекон.

Щоправда, йому це все не подобалося. Таємниці, її поганий настрій, що вочевидь не лише природою спричинений був, бо ж попри все, від неї віяло якоюсь недомовленістю.

— Я призначу нам зустріч з майновим агентом на завтра, — повідомив він, змінюючи тему. — По обіді тебе влаштує?

— Даніеле, — Велері прибрала з колін серветку, завершуючи сніданок і, поклавши її на стіл, подивилася на нього. — Я не стану відривати тебе від справ, бо знаю наскільки важлива твоя допомога в лікарні й наскільки дорогоцінний твій час. Я поїду до нього з Амелією та Фейт і ми лише оглянемо варіанти та відсіємо зайве, щоб не витрачати твій час на дрібниці. Ти не проти, якщо я візьму на себе цю попередню частину?

Даніел подумав, що йому доведеться звикати до цієї її надмірної самостійності. Його дружина не з тих, хто житиме у тіні свого чоловіка. І він не міг обмежувати її. Точніше: міг, але зовсім не хотів.

— Тоді, — він повільно відклав виделку, — я надішлю листа нашому адвокату містеру Девісону, він поїде з вами й забезпечить необхідний супровід. Так ми будемо впевнені, що ти не витратиш сили на порожні розмови.

Велері прихопила «Італійця» й вони вийшли до кеба, що вже чекав під будинком. Даніел подав їй руку й допоміг забратися всередину. 

— Все ж мені якось доведеться вкрасти у тебе трішки часу для однієї справи, — промовила Велері, старанно розправляючи спідницю своєї вохристої сукні.

Кеб рушив і вона підняла голову. Кутики її вуст грайливо сіпнулися й мила усмішка поволі осяяла її обличчя. Ця усмішка завжди була трохи несподіваною, але Даніел знав: вона належала лише йому. Додавала солодку, майже дитячу безтурботність виразу її обличчя й змінювала розріз очей, даруючи їм ніжність. Хоча звісно була у ній і дрібка жіночої хитрості, що ховалася за цією невинністю.