⚜ Розділ 47 “Кращий за валеріану”

До вечері Велері спустилася в ошатній, але досить стриманій сукні шафранового кольору, прикрашеній чорним оксамитом. Даніел теж переодягнувся.

Сидячи одне навпроти одного за столом, вони обговорювали облаштування будинку. Велері жваво планувала, які меблі краще замовити для кухні, та які шпалери пасуватимуть стінам другої спальні. Проте після чергової репліки вона замовкла й зосереджено — наче вирішуючи у думках якесь складне завдання, від чого на чолі з’явилася ледь помітна зморшка задуми, — взялася штрикати ножем шматок ростбіфа.

Дивлячись на неї таку — заклопотану й водночас далеку — Даніелу гостро схотілося змінити тему на щось легше, аби лише знову побачити ту милу усмішку з хитринкою, якою він так любив милуватися.

— Сьогодні я остаточно взяв під своє керівництво двох учнів, — повідомив, підпиваючи ковток вина. — З ними виявилося доволі весело, бо обидва щосили прагнуть довести, хто з них кращий.

Велері відставила ніж і зацікавлено підняла голову.

— Так от, ми стояли біля ліжка пацієнта зі звичайною ревматичною гарячкою, — продовжив Даніел. — Я спробував перевірити їхні знання, спитавши латинську назву недуги. Містер Фултон, добре знає латину й одразу вигукнув правильну назву. Але містер Барден, не схотів програвати й надумав додати глибини своїй відповіді, видавши, що, можливо, ми спостерігаємо рідкісний випадок «американської гнильної гарячки».

Даніел зробив паузу, похитуючи головою.

— Мені довелося абсолютно незворушно спитати, звідкіля взявся такий екзотичний діагноз. Щоб не втратити обличчя, Барден почав вигадувати на ходу: «Ну, сер, пацієнт щойно повернувся зі Східної Африки...»

Даніел відставив келих ледь стримуючи посмішку й взявся за шматок ростбіфа.

— Фултон не витримав. Різко схилився й прошепотів, правда, на усю палату: "Бардене, Африка — це не Америка. А пацієнт щойно повернувся з Брайтону!"

Велері нарешті всміхнулася — щиро й майже безтурботно.

— Найсмішніше те, — продовжив Даніел, — що пацієнт прокинувся й ображено пробурмотів:«Яка, до біса, Африка? Який Брайтон? Я зроду Лондона не покидав!» Починалося все з латини, та мені довелося вивести їх з палати, поки не побилися через географію. Уявляєш?

Усмішка Велері стала ще ширшою:

— Очевидно, я багато пропустила.

— Підозрюю, це лише початок їх веселих пригод під моїм наглядом. Відчуваю, не дарма Холмс віддав цих двох мені.

— Він і мене тобі віддав.

Даніел злегка напружився, почувши ці слова, проте жоден м’яз на його обличчі не здригнувся. Він повільно відставив виделку й поглянув на Велері вже зовсім іншим поглядом — уважним і проникливим, намагаючись збагнути справжню суть її думки.

— Я ж вмію і нестерпною бути, — продовжила вона. — Я навмисне випробовувала його терпіння. Доктор Холмс і десяти хвилин зі мною не витримав. Ти, Даніеле Мортон, куди стійкіший.

— Ти й не уявляєш наскільки, серденько, — не зводячи з неї очей, він допив вино.

Велері підтисла губи.

— Чудово уявляю.

Його погляд опустився до її пальців, що дещо знервовано постукували по кришталевій ніжці келиха.

— Інший на твоєму місці давно б здався, Даніеле. Я розумію як образила тебе, наговоривши усіх тих дурниць, після того, як ми з тобою вперше…

Вона обірвала себе й повела очима до дверей, перевіряючи чи немає поблизу служниць. А він злегка примружив очі, все ще намагаючись зрозуміти, що могло послужити причиною оцього всього.

— А потім ще й в бальному залі ті заручини з Джуліаном Брюсом…

— Велері, — спинив він її. Зачекав поки її погляд ковзне до його обличчя. — Припини. І забудь про все. Я кохаю тебе такою, якою ти є. Крапка. А зараз… Ти не дуже втомилася?

— Ні.

Даніел підвівся й подав їй руку.

— Прогуляєшся зі мною?

Замість відповіді Велері торкнулася кінчиками пальців його долоні й повільно підвелася. Скориставшись її близькістю, Даніел ледь схилився до її вуха, так що вона відчула його теплий подих, і прошепотів:

— Триматиму тебе за руку, прогулюючись вечірньою вулицею, як справжній герой роману.

На її губах розцвіла та сама мила усмішка. І вона одразу ж опустила погляд, хоча всміхатися не перестала. 

«Так, серденько, заради тебе я готовий стати будь-яким божевільним героєм роману», — промайнуло в його думках, і він міцніше стиснув її руку.

Служниця принесла їй капелюшок з пальчатками й велику, м'яку шаль, виткану з тонкої кашемірової вовни. Темно-синій колір нічного неба ідеально пасував до її шафранової сукні. Велері швидко накинула її на плечі, обгорнула навколо рук і вони вийшли з дому.

Вечірній Лондон зустрів їх галасом, а в повітрі витав запах кінського поту, впереміш з ароматами випічки та вугільного диму, що осідав на бруківку. Усе це не йшло ні в яке порівняння з їхніми вечірніми прогулянками в Кенті: з тишею, ароматами лісу й вогкістю річки. Та варто було їм зробити декілька кроків вулицею пліч-о-пліч, як місто навколо мовби стишилося, залишаючи їх у власному світі.

Даніел захоплено розповідав їй про Единбург. Велері з усмішкою слухала, міцно вчепившись у його лікоть. Вітер грався з пасмом її волосся, що визирало з-під капелюшка. А він виловлював вираз її обличчя, у світлі кожного тьмяного олійного ліхтаря, під яким вони проходили й не втомлювався милуватися блиском у її очах.

Додому вони вернулися у тому стані цілковитого взаєморозуміння, коли слова стають зайвими. Проте варто було піднятися східцями, як чари вечірньої прогулянки розвіялися. Велері спинилася й відпустила його лікоть. Відтак міцно стуливши краї шалі на грудях, глянула на двері протилежної кімнати, куди перевезли її речі, й заявила:

— Сьогодні я спатиму у своїй спальні.

Даніел показово простежив за її поглядом і назад ковзнув очима до її обличчя.

— І чому ж це?

— Ну… — Вона посмикувала губами, з таким завзяттям роздивляючись ті двері, наче справжній витвір мистецтва. — Сьогодні я не можу бути з тобою… 

Він чекав продовження. Пауза затягнулася.