⚜ Розділ 46 “Шляхетне твоє серце”

Велері чекала на нього вдома, а він тим часом прямував у зовсім інше місце — до Джеймса Сміта. Минуло майже два тижні з початку лікування судді та його дружини. Варто було навідатися.

Джеймса він знайшов у вітальні. Той сидів за столом, обкладений паперами, але, очевидно, що не працював. Виснажений вигляд та різкі, метушливі рухи свідчили, що ртуть взяла гору над недугою, як і те, що Джеймс раз у раз підносив хустинку до рота, приховуючи надмірне слиновиділення.

— Як Олівія? — спитав Даніел, прилаштовуючи медичний саквояж на край стільця. Він не став сідати, а лише обіперся долонями на високу дерев’яну спинку.

— Ненабагато краще, — Джеймс відкинувся в кріслі й відвернувся до каміна. Його пальці стискали край столу й дрібно тремтіли. — Ти знаєш, Даніеле, ці мазі... це мука. Я й сам ледь тримаюся на ногах, а вона… Вона зовсім слабка, не встає. Слугам я сказав, що це виснажлива гарячка, яку я привіз з Індії. Дякувати Господу, ніхто не підозрює справжньої причини.

— Вона знає?

Джеймс болісно зітхнув: 

— Я розповів їй. Хоча це було схоже на вирок собі самому. Але ти мав рацію: її життя важливіше.

— Тоді добре, — Даніел підхопив саквояж. — Перевірю стан та скоригую дози. Чекай на мене тут.

Через чверть години Даніел повернувся.

— Висип починає згасати, — повідомив він. — Я залишив нові інструкції щодо дозування. Лікування триватиме ще довго. Тобі, Джеймсе, теж не можна припиняти курс. Навіть якщо нудота стане нестерпною — продовжуй втирання.

Джеймс підвівся з-за столу вже й не вдаючи, що займається справами, витер чоло, на якому виступив холодний піт.

— Я вдячний тобі, Даніеле. Не знаю, що робив би якби не ти.

Даніел поклав саквояж на стілець й пильно подивився на нього.

— Мені потрібна твоя допомога.

— Про що йдеться? — Джеймс ні крихти подиву не виказав.

— Про одного з твоїх колег — мирового суддю Бартолом’ю Бріттона. 

Даніел не став затягувати. Він без прикрас і зайвих емоцій коротко виклав суть справи: смерть дівчини та її свідчення.

— Бріттон вважає себе недоторканним, бо він сам і є закон. Йому потрібен удар від свого. Від того, чия репутація в очах лордів-суддів поки що бездоганна, — підсумував Даніел.

Джеймс болісно скривився, витираючи спітнілі долоні об хустинку. 

— Ти хочеш, щоб я виступив проти нього? Публічно? Даніеле, подивися на мене. Я ледь тримаю перо. Якщо я звинувачу Бартолом’ю, він почне копати під мене у відповідь.

— Саме тому ти зробиш це першим, — Даніел наблизився, нависаючи над столом. — Ти винесеш це питання на найближчому засіданні магістратів. Скажеш, що до тебе дійшли відомості про неналежну поведінку мирового судді, які кидають тінь на всю судову систему Британії. Стань праведником, Джеймсе. Лондон любить карати грішників, а ще більше обожнює тих, хто цих грішників викриває. Це твій щит. Якщо Бріттон спробує щось сказати проти тебе, всі сприймуть це як жалюгідну спробу помсти.

Сміт мовчав, дивлячись на камін. Роздумував.

— Добре, — нарешті видихнув він, і в його очах проблиснула звична суддівська жорсткість. — Я підготую ґрунт. Розголос буде таким, що навіть його високі покровителі не наважаться подати йому руки. Я особисто подбаю, щоб справа Бріттона стала головною темою у Вестмінстері.

Даніел кивнув і міцно стиснув ручку саквояжа. Попри хворобливий стан, Джеймс Сміт усе ще залишався хижаком, і тепер цей хижак отримав нову ціль. 

— Тоді до зустрічі, Джеймсе. І не забувай про мазь.

Він залишив будинок судді, відчуваючи дивну суміш утоми та задоволення.

Повертаючись додому, наказав візникові спинитися біля крамниці на розі, щоб забрати замовлення, зроблене ще до поїздки в Кент. За кілька хвилин він вийшов, тримаючи оберемок червоних троянд та невеликий, туго загорнутий у цупкий сірий папір пакунок.

Коли екіпаж нарешті спинився біля синіх дверей їхнього помешкання, Даніел відчув, як тануть усі тривоги дня. Він очікував зустріти в будинку тишу, як і зазвичай, але всередині панувала приємна метушня.

Велері стояла посеред вітальні. Під її пильним наглядом служниця розправляла на вікнах нові, димчасто-сірі портьєри, що важкими складками падали до самої підлоги. Вітальня перетворювалася на затишне сховище, а біля каміна вже красувався диван зі столиком, яких ще вранці там не було.

— Ти повернувся, — Велері одразу помітила його. Її погляд опустився до червоних троянд на його оберемку й обличчя розцвіло усмішкою — чарівною та милою.

Служниця, миттєво зорієнтувавшись, дала портьєрам спокій і майже нечутно, прошмигнула повз господаря.

Велері продовжувала мило всміхатися, дивлячись на нього. У м’якому передвечірньому світлі, що лилося з вікна, вона здавалася йому неземною, у цій простій сукні волошкового кольору. Висока зачіска трішки розпалася, і декілька пасом, що вибилися, додавали її образу домашньої невимушеності.

Даніел підійшов впритул, залишаючи між ними лише простір для бутонів.

— Я не бачив тебе декілька годин, а здається, минули місяці, — прошепотів він, миттєво звільнивши одну руку й кінчиками пальців невагомо провів по її щоці, заправляючи пасмо їй за вухо.

Бачив, як вона мимоволі втягнула носом повітря. Як її погляд зачепився за його губи й опустився на червоні бутони.

— Ти приніс мені троянди… — тихо мовила вона.

— У Кенті я обіцяв, що принесу тобі усі можливі квіти світу, — Даніел ледь помітно всміхнувся, нахиляючись ближче. — Тоді це були лише скромні дикі маки, лісові дзвіночки та волошки, зібрані край дороги. Я вирішив, що в Лондоні ми почнемо з троянд.

Його погляд надійно приклеївся до її вуст і не відпускав. У цю мить для нього не існувало ні судових інтриг, ні медичних трактатів — лише вона.

Велері взяла квіти, обережно огорнувши їх долонями. Довкола ширився трояндовий аромат, та їй, наче того мало було, закортіло вткнутися носом в ніжні пелюстки.

Даніел зачаровано спостерігав, як вона стулила повіки й глибоко втягнула носом густий аромат, немов намагаючись віднайти там приємний забутий спогад.