45.1

Служниця вправно прилаштувала під спину Лавінії м’яку подушку й карета рушила.

— У мене на столі квіти від нього, — ледь чутно вимовила дівчина, дивлячись в простір перед собою. — Я заручена з вбивцею…

Велері нахилилась до неї з протилежного сидіння й накрила її долоню своєю.

— Лаві, все вирішиться. Твій батько не віддасть тебе йому, якщо дізнається правду. А ми зробимо все можливе, щоб ця історія набула розголосу. За це не переймайся, я знаю як таке влаштувати. Бартолом'ю Бріттона очікує гучний скандал.

Лавінія продовжувала дивитися в пустоту. З важкою млявістю видобуваючи з думок слова:

— Вона не перша з ким він… так. Постійно бере нових. Юних. Тихих. Як Ліса. Вона все розповіла. До неї була інша дівчина. Мері. Зникла навесні. Жахливо. Моторошно. Що, як ми зовсім не знаємо людей? Навіть тих, з ким знайомі роками… Усі джентльмени дволикі.

Дорогою додому Велері знову й знову поверталася до її слів. Таке не можна було залишати безкарним. Але розуміла: ніхто не піде проти аристократа, який до того ж є представником судової влади. Протиставити Бріттону закон майже неможливо.

Тож лишався єдиний козир — Фейт. Ще недавно та була таємничим «Джерардом Бернсом», авторкою скандальної колонки пліток у «Таймс». Але пошлюбившись зі своїм детективом, Фейт передала перо комусь іншому. Велері підозрювала, що новим «Бернсом» стала котрась з дівчат їхнього клубу дебютанток, але досі не могла розгадати, котра б це могла бути.

Діставшись дому, Велері одразу попрямувала в кабінет Даніела, щоб написати Фейт листа та якомога швидше розв’язати проблему Лавінії.

Переступивши поріг вона всміхнулася, оцінюючи бездоганний порядок, довкола. У кутку знаходилася засклена шафа з різноманітними пляшечками, розкладеними рівненькими рядочками. Біля вікна розмістився масивний стіл, праворуч на ньому — перо й чорнильниця, ліворуч — невеличкий стос акуратно складених книжок і рукопис.

Велері обережно перегорнула декілька сторінок і побачила свої ілюстрації. Малюнки м’язів та судин, які вона копіювала з такою ретельністю, тепер слугували фоном для його медичних висновків.

Вона згорнула рукопис в ідеальний стос і всміхнулась думці, що лише недогарки свічок у високому мідному свічнику збоку вибивалися з цієї ідеальної картинки, створеної її чоловіком. 

Вона сіла за стіл, намагаючись здогадатися в якому з ящиків столу він тримає папір. Висунула верхній, наткнувшись на списаний аркуш. І вже хотіла було засунути назад, як погляд зачепився за заголовок: «Анатомічні перешкоди».

Велері взяла аркуш до рук. Рядки були пересипані латиною та складними термінами, але поміж них вона чітко розрізнила якісь розрахунки й схематичні начерки кісток.

Аркуш опустився назад у шухляду, а її погляд ковзнув корінцями книжок на столі: «Основи акушерства», «Найкраща анатомія вагітної матки», «Практичний посібник жіночих хвороб». Інших медичних книжок тут не було. І судячи зі списаного аркуша — Даніел прискіпливо аналізував якусь конкретну ситуацію.

«Він вивчав мене, — здогадалася Велері, не відриваючи очей від позолочених надписів на палітурках. — І знайдене в тих книжках переконало його. Що й не дивно. Лікарі у пророцтва не вірять».

Вона важко видихнула. Потягнулася до наступного ящика й вже вхопила чистий аркуш, як погляд зачепився за перстень, недбало прикритий папером. 

Пальці торкнулися холодного металу й у ту ж мить повітря застигло у її грудях. Велері не могла відвести очей від знахідки, поки серце глухо стукало десь аж у скронях.

Вона присилувала себе дихати. Глибокий вдих. Видих. Саме так, як Даніел її вчив. Але зараз навіть його наука не допомагала втамувати тремтіння.

«Там імен не називають. Лиця їхні під масками сховані, — виринув з пам’яті кволий голос Марти. Вона розповідала про свого кривдника. —  Перстень на руці. Печатка. Срібний з трилисником».

Повільний вдих. Повільний видих. Велері до болю затисла в долоні той перстень-печатку й звелася на ноги. Не розбираючи дороги, вона кинулася у спальню до своїх речей. Малюнки. Їй потрібні були малюнки. 

Тремтячими пальцями сквапно перебирала стос змальованих аркушів, і рука завмерла. Вона піднесла печатку до ескізу, що його намалювала під чітким керівництвом Марти. Хоча це зайвим було, бо одного погляду ще в кабінеті вистачило, щоб розуміти: це саме він. Пам’ять не могла її підводити.

Масивний обідок. Три срібні листки на овальній поверхні, що формували трилисник. І інкрустовані вони чорною емаллю — завдяки їй символ особливо чітко вирізнявся на тлі металу.

Жодних сумнівів: Марта бачила саме цей перстень.

Велері міцно стулила повіки. Її розум з жахливим запереченням відштовхнув цю здогадку й усі наступні, що довгим ланцюжком потягнулися за нею. 

Але цей перстень був у Даніела. І ця печатка не мала жодного стосунку до його родини — їхній герб інакший.

Вона розплющила очі й сквапно сунула малюнок в стос інших, ховаючи його там. 

Вернулася в кабінет, поклала перстень на місце й витягши чистий аркуш, нарешті взялася за той лист.

«Люба Фейт, ти пам’ятаєш, колись ми говорили про маски, які носять джентльмени? Я натрапила на одного, чия маска спала й відкрила обличчя негідника...»

— ໖ —