⚜ Розділ 45 “Дволикі”

До Лондона вони прибули наступного ранку. Двері їм відчинила нова служниця Кора, яку прислала контора з наймання прислуги, поки вони перебували в Кенті. Молода дівчина виявилася досить умілою й тихою. 

«Ідеальне поєднання», — подумки відзначила Велері, спостерігаючи, як прудко та зібрала її волосся у доволі гарну зачіску й закріпила капелюшок. Даніел тим часом у кабінеті наспіх розв’язував питання, що накопичилися за їхньої відсутності.

Він з’явився на порозі вітальні якраз тоді, коли вона одягала рукавички. Обмінявшись короткими поглядами, в яких ще жевріли спогади про Кент, вони покинули дім. Стук копит по бруківці та крики вуличних торговців невблаганно повертали їх у реальність, від якої вони так старанно ховалися чотири дні.

Дорогою до лікарні Даніел не відпускав її руки, а вона натхненно планувала майбутнє:

— Гадаю, будинок для майбутньої школи краще орендувати ближче до Іст-Енду — зручніше для дітей з бідних кварталів.

— Попрошу Алістера Кроуфорда допомогти з цим. Він знається на таких справах і підшукає місце, що відповідатиме усім твоїм вимогам.

Коли кеб спинився, Даніел відпустив її руку лише на декілька секунд — щоб першим зіскочити на бруківку й знову подати долоню, допомагаючи їй вийти.

День наближався до полудня й довкола снувало багато люду. Велері роззирнулася. Чи не вперше їй не потрібно було ховатись за крисами капелюшка, опускати погляд у бруківку, чи хвилюватися за відсутність камеристки поруч. Вона гордо взяла свого чоловіка під руку й широко всміхнулася йому.

Даніел накрив її долоню своєю, погладивши пальці, й Велері зрозуміла: він відчуває ту саму солодку свободу, що й вона.

Вони повільно рушили до дверей лікарні, й лише тепер Велері дозволила собі визнати, що цілком могла б залишитися вдома. Так і варто було б вчинити, зайнятися побутом, облаштуванням їхнього помешкання, знайти місце для всіх своїх речей нарешті. Але думка залишити Даніела зовсім не тішила. Хоча існувала й вагоміша причина втекти з дому — вона побоювалася можливого візиту віконтеси Емерсон. Минулий візит матері Даніела мало приємного приніс, а згадуючи ту химерну скриню плодовитості, страшно й уявляти, що та може вигадати наступного разу.

Даніел підійшов до дверей свого кабінету, й Велері була змушена відпустити його руку. Він дістав із кишені залізний ключ, але ще до того, як замок клацнув, двері палати трохи попереду різко розчинилися. Звідти вилетіла Лавінія і, з гуркотом зачинивши їх за собою, майже сповзла по стіні, не помічаючи нікого навколо. Слідом з палати вискочила служниця й вхопила її за плечі, намагаючись підвести.

Велері навіть не роздумувала про правила пристойності. Підхопивши поділ сукні, стрімко кинулася до них.

— Лавініє? — стривожено торкнулася її плеча, намагаючись хоч щось втямити.

— Велері… — Лавінія нестямним поглядом втупилась в її обличчя, по щоках побігли сльози. — Як він міг? Як міг?

— Лаві, про що ти говориш? — Велері міцніше стиснула її руку.

— Він же вбив її…

Велері кинула тривожний погляд на Даніела, який підійшов слідом.

— Ходімо, — коротко кивнув він на двері кабінету.

Даніел не став чекати. Він обережно завів руку Лавінії за спину, щоб підтримати, а іншою перехопив її за лікоть. Велері та служниця, миттєво зрозумівши його намір, відступили, звільняючи дорогу. Даніел відвів дівчину до кабінету, всадовив у крісло й одразу рушив до замкненої шафи.

— Що сталося, Лавініє? — Велері миттю опустилася навколішки біля подруги, ловлячи її тремтячі пальці.

Служниця тим часом розгорнула віяло й заходилася метушливо обмахувати господиню.

— Містер Бріттон… — Лавінія схлипнула й з її очей знову бризнули сльози. — Батько заручив мене з ним вчора. А сьогодні…

Велері міцніше стиснула її долоні, мовчки чекаючи продовження. Голос Лавінії зірвався на розпачливий плач, що переходив у тихе скиглення:

— У тій палаті помирає зовсім юна служниця. Ліса. Через нього, — вона видихнула крізь сльози й понизила голос до шепоту. — Ліса усе розповіла. Як він заманив її… а вона не мала вибору. Він вигнав її, щойно стало помітно. Це так підло й так несправедливо. Вона на два роки менша за мене й… вона помирає.

Велері повернула голову до Даніела. Хоч Лавінія й говорила тихо, майже пошепки, була певна: він почув кожне слово.

Лише на мить перетнувшись з нею похмурим поглядом, Даніел, ніби відсік усі зайві емоції. Він повністю зосередився на роботі, відміряючи ліки з темної пляшечки у склянку. Вже за мить опинився біля них. Велері підвелася, звільняючи йому місце, служниця також слухняно відступила убік.

Даніел не став передавати склянку Лавінії в руки, а сам обережно підніс її до губ дівчини. На його обличчі й тіні тієї м’якості не залишилося, яку Велері бачила в кебі — лише спокійна зосередженість лікаря.

— Випийте, міс Хоторн.

Все ще здригаючись від ридань, Лавінія скорилася. Зробила ковток, потім другий.

Даніел відійшов на крок і глипнув на дружину.

— Лауданум, — коротко пояснив він, — треба зачекати поки подіє.

Служниця знову підскочила до крісла з віялом. Велері опустилася поруч, взяла Лавінію за руку й, витираючи сльози з її щік, шепотіла заспокійливі слова.

Через чверть години лауданум почав потроху  робити свою справу. Ридання стихли, змінившись глибокими, рідкими зітханнями. Тремтіння в пальцях зникло, а погляд Лавінії став розсіяним і дивно порожнім.

— Рекомендую настоянку валеріани для зміцнення нервів, вранці і ввечері. — Даніел підійшов до них і простягнув служниці складений аркуш. — Нехай кухар приготує міцний курячий бульйон, а пізніше дасте міс Лавінії склянку теплого вина зі спеціями. І ніяких відвідувачів, коли вона оговтається. Лише тиша та цілковитий спокій.

Велері подивилася на подругу. Та мала настільки розслаблений вигляд, наче її розум відійшов на безпечну відстань від усього того жаху, який йому довелося осягнути.

— Я відвезу Лавінію додому? — спитала вона Даніела.