⚜ Розділ 44 “Я тебе…”

Велері прокинулася першою. Вона обережно поворухнулася, намагаючись не розбудити Даніела, але він не дав їй вислизнути зі своїх обіймів.

— Знову втекти надумала? — пробурмотів хрипким від сну голосом, ледь відчутніше стиснувши її талію.

Вона повернулася до нього, сяючи усмішкою.

— Лише хотіла принести нам сніданок, щоб увесь день не випускати тебе звідси.

Кімнату вже давно заливало світло з невеликих віконець, але у них під заштореним балдахіном панувала напівтемрява.

— Перенесемо ці плани на завтра? — Даніел розплющив очі й ніжно торкнувся її щоки. — Треба з’їздити до дружини коваля. — Він бачив, як вона спохмурніла, тому одразу додав: — Складеш мені компанію?

Її обличчя миттєво просвітліло.

— Залюбки.

Після швидкого сніданку вони вийшли на ґанок. Гаррі вже чекав, тримаючи під вузди вороного коня. 

— На жаль, дамського сідла немає, — завважив Даніел, закріплюючи медичний саквояж.

Велері лише зухвало всміхнулася й подала йому руку, зовсім не лякаючись перспективи їхати верхи у невідповідному вбранні.

— Обережно, — попередив він, підсаджуючи її.

Щойно вона влаштувалася попереду сідла, Даніел спритно заскочив на коня. Опинившись позаду, надійно обхопив дружину руками, щоб дістатися поводів, а вона одразу ж відкинулася назад, притискаючись потилицею до його плеча. 

— Мені так подобається куди більше, — промурчала задоволено. 

— Тепер ти в моїх руках у всіх сенсах, леді Мортон, — прошепотів їй на вухо. — Тримайся міцніше, дороги тут не найкращі.

Він злегка пришпорив коня, і вони рушили в бік села. Щойно дісталися оселі коваля, Даніел зістрибнув на землю й допоміг Велері спуститися.

До них вийшов господар, тримаючи на руках сповите маля. Його виснажене обличчя свідчило про безсонну ніч, проте в очах більше не плескався той смертельний відчай, який ще вночі, здавалося, додавав йому добрий десяток зайвих років.

— Зачекай тут. Я швидко, — промовив Даніел до Велері.

Вона кивнула й залишилася біля дверей, спостерігаючи, як чоловік, злегка схиливши голову, входить у низький дверний отвір. 

Летті ледве всміхнулася, коли він підійшов до ліжка. І її погляді з’явилася осмисленість, хоча вона все ще залишалася дуже блідою.

— Як ви почуваєтеся? — Даніел сів поруч і взяв її зап’ястя. 

Пульс став помітно міцнішим і рівнішим. 

— Краще, — прошепотіла вона. 

Даніел швидко завершив огляд і похвалив її:

— Ви сильна жінка, Летті. Тепер ваше головне завдання — відновити сили.

Він дістав із саквояжа перо та невеликий аркуш паперу й взявся писати рецепт. Двері відчинилися й до хатини увійшов коваль — уже без дитини. Звісно, Даніел здогадався, куди той подів маля.

— Ось, — він простягнув йому аркуш. — Я виписав настоянку з кори хінного дерева для зміцнення організму. Даватимете тричі на день. І вашій дружині потрібне добре харчування: бульйони, свіже молоко.

Даніел підвівся, востаннє глянув на пацієнтку:

— Набирайтеся сил і одужуйте.

Він тихо відчинив двері й на мить застиг на порозі, стискуючи ручку медичного саквояжа. Не любуватися тією картиною, що постала перед очима, просто неможливо було: Велері ніжно схилилася над згортком на своїх руках і лагідно всміхалася до маляти, щось тихесенько примовляючи. І це здавалося напрочуд природним і таким прекрасним видивом.

Він зробив крок, руйнуючи чари моменту. Голова Велері різко сіпнулася і її очі стрілися з його поглядом. Усмішка миттю щезла, а на обличчі застиг вираз стриманості та легкого збентеження.

— Ти вже закінчив? — прошепотіла вона.

— Так. Можемо вертатися, — промовив, прилаштовуючи саквояж до сідла.

Велері обережно передала дитину батькові, що вийшов з хатини, слідом за Даніелом.

— Я ніколи не зможу віддячити вам, докторе Мортон, — хрипко промовив коваль. Він на мить за вагався, але потім поривчасто й міцно потиснув Даніелу руку.

Даніел відповів на потиск та підбадьорливо поклав іншу руку на плече чоловіка.

— Не забувайте: настоянка й ситна їжа.

— Так, докторе. Я все зроблю.

Даніел кивнув, взяв коня за вуздечку й повернувся до Велері.

— Не проти пройтися пішки?

— Ні.

Він простягнув їй руку, і вона вклала свою долоню в його, переплітаючи пальці. Вони неспішно попростували доріжкою до котеджу, насолоджуючись ясним днем і повітрям Кенту — таким чистим та легким порівняно з важким, просякнутим вугільним димом Лондоном.

— Ці люди назвали сина твоїм іменем, — з усмішкою повідомила Велері, коли хатина коваля залишилася позаду. — Уявляєш, малесенький Даніел?

— Не знав. Це... несподівано.

— Важливість того, що ти робиш, неможливо описати словами, — у її голосі звучало щире захоплення. — Це справді велична місія, Даніеле. 

Він сповільнив крок, і його обличчя знову набуло серйозності. 

— Мій батько з цим не погодився б. Для нього, та й для усіх представників аристократії, лікар — нехай і з докторським ступенем — це ремісник. І хай там як, а практикувати офіційно я не зможу. Це занадто низьке заняття для спадкоємця віконта.

— Це несправедливо, — зітхнула вона, а тоді, після короткої паузи, додала: — Знаєш… я теж роблю дещо таке, що здатне викликати скандал. Дещо нечуване для леді.

Даніел зиркнув на неї, очікуючи продовження.

— Беру плату за свою роботу, — вона рішуче зустріла його погляд. — Коли я прилаштувала Лео в академію мистецтв, то почала малювати ескізи суконь. Продаю їх міс Ворен, а вона видає їх за французькі новинки. Саме так я оплачую його навчання — це допомагало мені зберігати існування Лео в таємниці. Я розумію, який це ризик і якби хтось дізнався про моє «ремесло»…

Даніел лише міцніше стис її долоню, даючи відчути свою безумовну підтримку. Він бачив ті ескізи в майстерні модистки й ще тоді про все здогадався. От саме цим вони й схожі: обоє йдуть наперекір правилам свого світу за зовнішньою покорою приховуючи справжню пристрасть до своєї справи.

Дорога пролетіла непомітно, і вже по обіді вони повернулися у свій затишний прихисток.