43.1

Велері скочила на ноги слідом за ним.

— Я з тобою.

— Ні! 

«Прокляття!» — стражденно видихнув він. Це «ні» прозвучало різкіше, ніж він хотів би, але хіба міг допустити, щоб вона вкотре бачила свій найбільший жах наяву? Адже приблизно уявляв, що його там чекає й що доведеться робити. 

— Велері, ти не повинна все те бачити, — зізнався чесно.

Вона стояла біла, мов сніг, стискаючи перед собою руки.

 Даніел ступив до неї.

— Все буде добре, — кісточками пальців торкнувся її щоки. — Не чекай мене. Дозволь собі забутися сном.

— Припускаєш, я зможу заснути?

«Так, спати вона не буде. Радше уявлятиме собі найгірше».

— Залишу краплі валеріани. Це допоможе.

Він уже хотів розвернутися, але Велері поклала долоню на його руку, спиняючи.

— Я нічого не питиму — вона впевнено дивилася йому в очі. — Чекатиму на тебе.

— Гаразд, — кивнув він, розуміючи, що сперечатися марно, та й часу обмаль. Їй могло допомогти єдине заняття. — Тоді намалюй мене. Я хочу знати, яким ти мене побачила по обіді біля ліжка. Твоя тека для малювання зверху в дорожній скрині. Домовилися?

Вона ледь помітно кивнула. 

— Я швидко.

На прощання він залишив короткий, але палкий цілунок на її губах і поспішив до передпокою, де його чекала служниця. Він прийняв з її рук плащ і поспіхом накинув його.

— Адело, побудь з моєю дружиною. Я сподіваюся до ранку вернутися.

Даніел забрав з її рук саквояж і вилетів у ніч, де одразу кинувся до осідланого коня й, закріпивши саквояж, застрибнув у сідло.

— Простеж за всім, — наказав він Гаррі, який лишався в котеджі. — Показуйте дорогу. Швидко! — гукнув ковалю й пришпорив коня.

Кровотеча — лише симптом. Щоб її спинити, треба знати причину.

В олов’яному промаркованому контейнері він мав порошок з житніх ріжків. Але, правду кажучи, йому ні разу не доводилося його використовувати. В подібних випадках це ліки відчаю через занадто підступну природу порошку: неможливо вгадати, скільки сили приховано в конкретній порції перемелених ріжків. Занадто мала доза не спинить кров, а занадто велика — викличе отруєння й смерть. Гра в Бога, до якої він не звик.

Вони домчали за хвилин десять.

— Втримайте її душу в тілі. Молю! — згорьований чоловік вхопив Даніела за передпліччя, його ноги підкошувалися. — Ви — остання надія.

Даніел нічого не відповів, швидкою ходою влетів до оселі зі своїм саквояжем. Довкола горіли свічки. З сусідньої кімнати, відгородженої простирадлом, заливалася криком дитина. Різкий запах оцту, компреси з якого повитуха прикладала на живіт, перебивав запах крові. 

— Докторе, я зробила все, що могла, — міст Ламберт підвела до нього виснажене обличчя.

Даніел кинув погляд на ліжко. Обличчя жінки набуло біло-сірого відтінку, вказуючи на велику втрату крові.

— Більше оцту й чистої води. Швидко! — наказав він, розкриваючи саквояж на застеленому столі.

Чоловік хутко метнувся за необхідним.

— Скільки часу триває кровотеча? — Він схилився над жінкою, з професійною точністю обмацуючи живіт. 

— Майже годину, — тремтячим голосом відповіла повитуха. — Масаж і холод не допомагають.

— Принесіть пів склянки бренді чи міцної наливки. Негайно, — звернувся до чоловіка, що застиг позаду.

Попри брак часу, Даніел старанно змочив руки в оцтовому розчині й нахилившись над пацієнткою, провів ретельніше обстеження. Він не міг дозволити собі жодного зайвого руху чи емоції — час працював проти нього.

Щойно коваль повернувся зі склянкою, Даніел хутко витер руки рушником, що його поспіхом подала повитуха. Дістав олов’яний контейнер із саквояжа й набрав порцію брудно-фіолетового порошку завбільшки з горошину. 

Контейнер з нової партії, привезеної з Единбурга. Порошок одразу перевірили на місцевій фермі, тож Даніел знав: ці ріжки були надзвичайно міцними, їх зібрали з молодого жита після вологого літа. І він не смів додати ні крупинки більше.

— Підніміть її голову, — наказав він чоловікові, старанно розмішуючи порошок з наливкою.

Відтак підніс склянку до губ пацієнтки. Жінка була надто слабкою, тож він обережно, по краплі, почав вливати суміш їй до рота. 

— Тихо-тихо, Летті. Пий. Усе добре буде, — заспокійливо проказав він, злегка масажуючи їй горло, щоб стимулювати рефлекс ковтання.

Свідомий ризик. Без ліків вона гарантовано загинула б від крововтрати. Та якщо він помилився з дозою — вона помре від його рук. 

Новонароджене маля знову закричало за перегородкою. Чоловік мимоволі сіпнувся на звук, але залишився тримати дружину. Повитуха кинулась туди замість нього.

Даніел намацав зап’ястя жінки: пульс ледь відчувався. Він зосередився на масажі живота, намагаючись механічно спровокувати скорочення м’язів. 

Час тягнувся нестерпно довго. Зрештою тіло Летті здригнулося від різкого спазму й вона простогнала не розплющуючи очей. Даніел відчув під долонями, як м’які тканини ставали пружними й твердими.

Він відвів руки, важко дихаючи. Чоло застилав піт. Нарешті порошок подіяв, стиснувши судини.

— Вона житиме. — Ця впевненість була необхідна усім тим, хто знаходився поруч.

Він обернувся до повитухи, що вернулася від малюка.

— Продовжуйте масаж протягом години й робіть холодні оцтові компреси. Не давайте їй нічого, окрім води. Я залишу настоянку для заспокоєння та сну.

— Сам Бог вас нам послав! — полегшено примовляв чоловік, поливаючи йому на долоні воду. — Летті жива лише завдяки вам. 

Даніел витер руки й прихопив свій саквояж. 

— Я проведу, — похопився чоловік. 

— Не варто, я доїду сам — дорогу запам’ятав. Ви тут потрібніші.

Він вийшов з хатини й на повні груди вдихнув нічну прохолодну вогкість. В глушині Кенту небо виявилося, на диво, зоряним, а тишу лише зрідка порушували нічні птахи й цвіркуни.

Думки одразу ж полинули до Велері. Він прилаштував саквояж біля сідла і, заскочивши на коня, пришпорив його, поспішаючи додому.

Біля дверей котеджу блимав олійний ліхтар. Його чекали. Велері, загорнута у вовняну ковдру, стояла, спираючись плечем на стовпець ґанку. Щойно він повернув на під’їзну доріжку, вона вирівнялася, вдивляючись у темряву.