⚜ Розділ 43 “Ніч, що перестала бути їхньою”

Свічки у мідних свічниках розкидали довгі тремтячі тіні по невеликій вітальні котеджу, куди вони прийшли після вечері. І поки Даніел розливав у келихи принесене з льоху вино з місцевих виноградників, Велері знайшла книжку Шекспіра на невеликому столику біля каміна.

— Завжди хотіла це зробити.

— Що саме? — Даніел обернувся до неї з наповненими келихами.

— Побути Джульєттою, — вона грайливо покрутила книжкою перед собою, широко всміхаючись. — Станеш моїм Ромео?

— Охоче, — він поставив келихи на столик. — Обирай сцену.

Велері повернулася до світла свічок і швидко перегортала сторінки. Він ступив до неї й спинився позаду, не торкаючись її.

— Ось, — сунула вона йому розгорнуту книжку.

«Авжеж, сцена з поцілунком», — всміхнувся він, дивлячись на рядки. Повільно відгорнув убік її волосся, не без задоволення спостерігаючи, як вона затамувала подих, насолоджуючись його діями. Ця її чуйна, трепетна готовність до кожного його дотику, те, як вона сторожко й заворожливо завмирала в очікуванні продовження, зводило з розуму сильніше за будь-які слова.

Його долоня ковзнула по її руці, що тримала книжку, — від ліктя до самих кінчиків пальців. З її грудей вирвався тихий, протяжний видих. Він переплів її пальці зі своїми, підтримуючи важке повне зібрання Шекспіра, й відшукав очима свою репліку.

— Якщо рука моя — грішниця, що осквернила цю святиню, — почав він низьким, хрипким голосом, — то нехай мої вуста, немов покірні прочани, виблагають прощення дотиком ніжним.

— Мій добрий прочанине, — відповіла вона, підхоплюючи його гру, — ви надто суворі до своєї руки. У її побожному дотику немає гріха. Адже й святі мають руки, і пілігрими торкаються їх долонями. Така зустріч долонь — то вже молитва.

Даніел схилився ще ближче, обдавши теплим диханням її щоку:

— Але ж і святі, і прочани мають вуста, чи не так?

— Звісно, але вуста дані їм для молитов.

Краєм ока він бачив, як вона розтулила губи. Обоє розуміли, до якого моменту підходять. 

— Тоді, свята моя, дозволь вустам зробити те, що роблять руки, — Даніел ковзнув губами до кутика її рота. — Вони молять про ласку, щоб віра в розпачі не згасла.

— Святі непохитні, навіть коли чують благання, — ледь чутно видихнула вона.

— Тоді не рухайся, поки молитва моя справдиться, — прошепотів він.

Велері випустила книжку з їхніх сплетених долонь, крутнулася в його обіймах і закинула руки йому на шию, пробурмотівши у самі його губи:

— Тоді мій гріх тепер на ваших вустах?

— О, солодкий гріх! — відгукнувся Даніел між поцілунками. — Тоді поверни мені його назад.

Він заледве відірвався від неї, щоб насолодитися виразом її обличчя, де змішалася пристрасть, жадання та нестяма. Її губи припухли від поцілунків, щоки порожевіли й кращої картини годі було уявити.

— Ти знову змінюєш ролі, серденько, — хрипко прошепотів від стримуваного бажання.

Велері ледь помітно кивнула, вгамовуючи дихання.

Перш ніж відсторонитися, він обхопив її обличчя долонями й знову палко поцілував.

— Залишімо драму шекспірівським героям.

Даніел взяв зі столика келихи й простягнув їй один. Велері подивилася на нього з промовистою посмішкою і, взявши келих, повільно, не відриваючи від нього погляду, рушила до застеленої теплим вовняним пледом канапи.

Вони опустилися на м’які подушки. Даніел зробив перший ковток. Просте домашнє червоне вино було не тим, чому могли б віддати перевагу представники британської аристократії. Чомусь він не подумав прихопити з собою у цю поїздку пляшку терпкого бордо, яке уночі так сподобалося Велері.

Вона елегантно сперлася на спинку канапи й, притуливши прохолодний келих до гарячої щоки, глянула на нього.

— Розкажи мені щось таке, що маю знати лише я одна.

— Дай подумати. — Даніел відпив ще ковток вина. 

— Нехай це мене шокує, — підказувала вона з хитрою усмішкою.

Він примружив очі, а тоді поблажливо посміхнувся. Його дружина прагнула потрясінь. І навіть не здогадувалася, що він міг би розповісти й що показати. Але всьому свій час.

— Я боявся, — подивився у свій келих, — тієї миті, коли ти сказала: “Я довірюся тобі”.

Даніел спостерігав, як вона в нерозумінні насупила брови.

— Я боявся помилитися. Ти не уявляєш наскільки сильним було моє бажання і як важко виявилося стримувати його, щоб не нашкодити тобі. А ти така тендітна. Здавалося, найлегший дотик залишить слід, а ти ще й так завзято відповідала. 

— Але ти так впевнено усе робив… — широко розплющила вона очі. — Я гадала…

— Що? Що я щодня зваблюю незайманих? — Всупереч всім правилам, він з посмішкою поставив свій келих прямо на килим, підкреслюючи свою відстороненість від світу.

— І міняєш їх як рукавички, — спробувала пожартувати вона у відповідь.

— Шість разів на день — за правилами? — гмикнув він і посерйознішав: — Ні. Ти єдина. І я не міг дозволити собі помилитися.

Після цих його слів Велері якось підозріло посмикала губами, але він не дав їй забрести в небезпечних роздумах кудись не туди.

— Тепер ти, — нагадав їй. — Те, що маю знати лише я.

Спочатку Велері одним махом допила вино, тоді теж поставила келих на килим і, забравшись у його обійми, сперлася головою на його плече.

— Коли я вирішила вийти за Джуліана Брюса, стало нестерпно уявляти життя без тебе. І на якусь коротку мить я цілком серйозно думала про те, щоб стати твоєю… таємницею.

Він бачив, як вона скривилася, наче від фізичного болю й тісніше притис її до себе.

— Але ще важчим, — видихнула вона, — було усвідомлення, що колись ти одружишся. І тоді мені б довелося ділити тебе з іншою. Від однієї думки ставало настільки боляче, що, здавалося, серце згорає. І я розуміла, що біль цей ніколи не відпустить. Бо на місці де мав бути ти, була лише порожнеча.

— Я цілковито твій, серце моє, — він повільно провів пальцями по її волоссю й поцілував у маківку. — Ти єдина. Назавжди.

Вони загорнулися у м’яку вовняну ковдру й, тісно притулившись одне до одного, говорили про усілякі дрібниці, насолоджуючись спокоєм. Але в якийсь момент у цей затишок втрутився неясний шум знадвору, а згодом — приглушені, схвильовані голоси.