⚜ Розділ 42 “Варвар”

Карета розмірено погойдувалася на ґрунтовій дорозі. Велері тихо посопувала на його плечі. Рука затекла, та він не наважувався й поворухнутися. Дивився на неї сплячу й не міг збагнути, як раніше жив без неї. Її волосся пахло лавандою, наповнюючи легені її ароматом. Найбажанішим ароматом у його житті. Тепер він знав, що це лавандова вода. Бачив ту витончену скляну пляшечку серед її речей, коли допомагав вранці впоратися зі шнурівкою корсета. Хоча була б його воля — він би назавжди позбувся цього знаряддя тортур.

Карета смикнулась убік, заходячи в поворот. Даніел вперся вільною рукою в стінку, намагаючись пом’якшити поштовх, аби не потривожити її сон. 

Губи Велері злегка розтулилися з них зірвалося сонне зітхання. Вона затишно потерлася щокою об його жилет, тим самим викликаючи у нього мимовільну усмішку й знову тихесенько засопіла. Можливо, на неї так впливало розмірене гойдання екіпажа, а можливо — те, що вони не спали майже до світання. Кохалися, розмовляли, обіймалися, будували плани, ділилися мріями. Поруч з нею він відчував справжню повноту буття. І не сумнівався, що саме такий вигляд і має безумовне щастя.

Екіпаж підстрибував на вибоїнах, а Даніел заплющив очі, воскрешаючи в пам’яті її тихий сміх, її хрипкий голос, його ім’я, що виривалося разом з видихами задоволення та смак вина на її губах, яке вони відкоркували далеко за опівніч. 

Але спогади різко змінили забарвлення, щойно в цю ідилію втрутився холодний розум лікаря з черговою порцією докорів: «Їй-богу, і як же я міг бути таким сліпим тоді, вперше? Як міг сплутати анатомічну пастку з вінцем невинності?»

Тоді його засліпила пристрасть. Він чітко пам'ятав той початковий опір її тіла — такий відчутний, майже непереборний. Списав це на дівочий острах — природне напруження м’язів, що ніколи чоловіка не знали. Усе мало минутися, щойно Велері звикла б до нього. А оскільки вона відповідала на його пестощі з жаром, що невпинно наростав, лікар у ньому так і не прокинувся

Тепер він знав: її тіло просто було милосердним до нього, воно підкорилося його ніжності, бо м’які тканини можуть поступитися пристрасті й бажанню. Але кістки — ні. 

Минула ніч, їхня шлюбна ніч, була іншою: сповнена пристрасті та ще більшої довіри, але у його думках оселилася професійна тривога, якої неможливо було позбутися. 

Він знову був безмежно обережним. Стежив ледь не за кожним порухом її вій, її диханням і емоціями, переконувався, що вона не відчуває болю. Бачив і відчував, як її тіло — м’яке й піддатливе — навчилося приймати його, відгукуючись на кожен рух.

Але знання анатомії стало його прокляттям. Він усвідомлював, що будь-який необережний, надто різкий чи неконтрольований його рух здатен легко завдати їй болю. Ця відповідальність лягала на нього важким тягарем, змушуючи стримувати пристрасть там, де вона прагнула вирватися на волю.

Карета нарешті сповільнила хід. Даніел розплющив очі. Колеса м’яко зашурхотіли по гравію під’їзної алеї й спинилися.

— Серденько, ми приїхали, — шепнув, обережно пробуджуючи її.

Велері розплющила очі, намагаючись втямити де знаходиться й одразу всміхнулася йому. Так тепло й ніжно, як вміє лише вона.

— Мені наснилося, що ми все ще у нашому ліжку, — прошепотіла вона хрипким від сну голосом. — Я досі тобі не сказала… З тобою все так… Так ідеально все. Наче моє тіло знало тебе завжди. Ми справді створені одне для одного.

Ці її слова відгукнулися в ньому солодким болем. «Ні, серденько, твоє тіло не знало мене, — гірко подумав він. — Просто воно настільки кохає мене, що дозволяє мені себе підкорити».

Велері підняла голову з його плеча. Зазираючи їй в очі, Даніел дбайливо поправив пасмо волосся, що вибилося з її зачіски й ледь помітно всміхнувся:

— Я радий, що ти так почуваєшся зі мною.

Він першим подався вперед, відчиняючи дверцята. Допоміг їй вибратися. 

Перед ними постав невеликий, затишний котедж, з усіх боків оточений сосновим лісом. З маленькими віконцями й стінами, вкритими плющем.

Даніел не став чекати, поки лакей вивантажить дорожні скрині, взяв її за руку, міцно переплітаючи їхні пальці.

— Чотири дні лише ти і я, і жодних умовностей. Ходімо, — впевнено повів її до дверей.

Назустріч їм вийшла служниця.

— Докторе Мортон, леді Мортон, — вклонилася, тримаючи схрещені руки на білому фартусі. — Подавати обід?

Велері питально зиркнула на нього.

— Так, Адело, — кивнув він, не випускаючи руки дружини зі своєї долоні. — Подавай на терасу.

Служниця заспішила виконувати наказ, а погляд Велері став ще допитливішим.

— Звідки ти знаєш ім’я служниці? — зрештою не витримала вона. — Це твій котедж?

— Тепер наш.

Він не став уточняти, що цей будинок дістався йому у спадок від брата. Принаймні, не зараз. Не хотілося нічим затьмарювати радість у її очах. Велері захоплено роззиралася довкола й, потягнула його за собою в хол. Там, закинувши голову й милуючись витонченою ліпниною по периметру стелі, вона не стрималася й пустотливо закружляла, розкинувши руки.

— Після обіду я покажу тобі спальню, — Даніел перехопив її за талію, притягуючи до себе.

Він ніжно поцілував її й, не випускаючи з обіймів, повів крізь розчинені скляні двері на терасу. Там на них уже чекав накритий стіл серед пахощів хвої.

Служниця постаралася на славу: кремовий суп із зеленої спаржі, смажений фазан під винним соусом з травами, зібраними в невеличкому саду за котеджем, золотиста картопля та салат з літньої зелені. На десерт — полуничне фламбе на тонкому бісквіті.

— Нам треба забрати Аделу з собою, — заявила Велері, відкладаючи десертну ложечку. — Готує божественно.

— Адела не поїде. У селищі неподалік живе її родина, — пояснив Даніел, подаючи їй руку.

Його пальці бережно стиснули її долоню. Професійні думки нікуди не зникли, борючись з палким бажанням чоловіка. Але дивлячись на її щасливе обличчя, він дав собі слово, що зробить все можливе, щоб ці дні стали для неї суцільною насолодою.