41.1

У цей момент до кімнати тихо увійшла Вілла. Внесла велику срібну тацю, розставила на столі ще теплий хліб, тарілки з шинкою та сиром, масло й джем. В центрі столу з’явилася миска із яєшнею, від якої ще йшла пара.

Віконтеса коментувати скромний сніданок не стала, хоча, очевидно, ледве стримувалася. Лише з надмірною прискіпливістю розгладила серветку на колінах і зміряла тарілку з яєшнею коротким, сповненим поблажливості поглядом.

Велері взяла скибку хліба й старанно намащуючи маслом, подумала, що зовсім не так вона собі уявляла цей ранок. Принаймні, точно вже не під пильним поглядом свекрухи, який вона намагалася старанно ігнорувати.

Щойно сніданок завершився, віконтеса глипнула на сина:

— Даніеле, залишиш нас? Я маю передати Велері дещо важливе — це давня традиція нашої родини. Не хвилюйся, ми впораємося без свідків.

Даніел затримав погляд на матері, намагаючись розгадати справжню мету її візиту, а відтак подивився на дружину. Велері ледь помітно всміхнулася й легким кивком дала зрозуміти, щоб залишив їх.

— Буду поряд, — промовив він, відсовуючи свій стілець.

Даніел вийшов. Служниця швидко прибрала зі столу.

— Вілло, принеси мені скриньку, — звернулася віконтеса до неї, здивувавши тим, що встигла запам’ятати ім’я дівчини.

Вілла швидко повернулася з дере’яною коробкою й, поклавши її на стіл перед віконтесою, поспішила зникнути.

— Велері, мила, як бачиш, я прийшла не з порожніми руками, — всміхнулася леді Емерсон, знімаючи кришку. — Ділитися цими знаннями — традиція. Свого часу й мені таку скриньку дарували. Цю я зібрала для тебе.

Вона витягла звідти товстий вовняний пояс, перев’язаний червоною стрічкою та маленький темний каламар.

— Це настій манжетки, — пояснила вона. — Його потрібно пити, щоб зігріти нутро. Цей пояс для того ж призначений. Носи його постійно, Велері. Холод — наш найлютіший ворог. Мій Даніел чудовий лікар, але він вірить лише у свої книжки, ми ж, жінки, знаємо, що цього іноді замало для успішного продовження роду.

Велері ледь не скривилася, усвідомивши призначення цих сумнівних дарів. Але все ж стрималася й змусила себе ввічливо кивнути.

Віконтеса тим часом дістала з коробки пляшку вина й пояснила:

— Це вино настояне на розмарині. Зміцнює дух та тіло. Пийте обоє.

Велері повільно кліпнула, вже й не знаючи як на те реагувати. А віконтеса тим часом дістала зі скрині невеличкий овальний камінь на ланцюжку, що переливався багряно-фіолетовими відтінками.

— Це камінь плодовитості — аметист, — промовила вона. — Носи його близько до шкіри, особливо вночі.

Погляд Велері приклеївся до каменя на столі. Леді Емерсон знову занурила руку у свою скриню, а вона вже й не знала, до чого готуватися далі.

— А це, — віконтеса витягла складену натільну сорочку, — особлива річ. Сорочка багатодітної селянки. У неї дванадцятеро дітей і тринадцяте на підході. Ти маєш одягнути її ввечері. Це допоможе перейняти її… удачу у цій справі.

Велері спантеличено кліпала очима, остаточно згубивши дар мови.

Віконтеса з усмішкою поскладала усі предмети назад у скриню й, накривши кришкою, підсумувала:

— Якщо використовуватимеш усе разом, результат не забариться. Ну, все, залишу вас удвох. — Вона елегантно підвелася з-за столу. І додала: — Сподіваюся, ми побачимо перші ознаки вашого успіху вже за декілька місяців.

Леді Емерсон пішла, а Велері сховала обличчя в долонях і подумала, що, очевидно, це лише початок.

В такому вигляді її й знайшов Даніел. Почувши його кроки, Велері повільно відійняла руки від обличчя.

— Ти й уявити не можеш, що там, — розгублено вказала на скриньку, що самотньо стояла посеред столу.

Даніел підійшов і зняв дерев’яну кришку. Він не став перебирати вміст, а одразу взяв до рук маленький темний каламар. Відкоркував і, зосереджено примружившись, злегка погойдав флакон, перш ніж вдихнути аромат.

— Настій манжетки.

Він поставив каламар назад, і в його погляді заплескалася суміш іронії та втоми.

— Здається, я зрозумів тему вашої розмови. Повитухи в передмістях вважають це панацеєю. Але насправді цей настій лише дещо заспокоює нерви й аж ніяк не впливає на механізм зачаття чи гуморальний баланс тіла.

Велері важко зітхнула.

— Там ще й інші, не менш цікаві «артефакти»: вино з розмарином, кулон плодовитості й не повіриш… «плодовита сорочка». Твоя мати зняла її з якоїсь селянки, у якої вже майже тринадцятеро дітей.

Даніел насупився, намагаючись втиснути почуте в межі здорового глузду. Спостерігаючи за його спантеличеним виразом, Велері не витримала й пирснула зі сміху. 

— Твоя мати вдалася до середньовічних забобонів, тільки щоб я завагітніла. Хіба ж це не іронічно? Особливо, коли ти робиш усе можливе, щоб цього не сталося.

Вона чекала, що він підхопить її сміх, але Даніел мовчав. Йому смішно не було. Аніскілечки.

— Я поговорю з нею. Це більше не повториться.

Велері підвелася й підійшла до нього.

— Не варто, Даніеле. — Вона м’яко торкнулася його руки. — Хіба ж ми не знали, що чогось подібного й варто очікувати? Так, вона дещо перестаралася, але я не хочу ставати причиною ваших суперечок.

Вона знову скосила погляд на скриню й ледь чутно хихикнула:

— Я б лише хотіла побачити, як саме вона діставала ту сорочку.

— Звелю Віллі спалити її, — відрізав Даніел. 

Він поклав долоні на її стан, повертаючи до себе й зачекав, поки вона підніме до нього очі.

— Серденько, я дещо організував, — його голос помітно пом’якшав. — Нас чекає усамітнений котедж у Кенті. Дві з половиною години й ми на місці. Лише ми удвох, одна служниця й багато лісу довкола. Лакей вже вантажить наші речі.

Він схилився до її вуха й пошепки додав:

— Я хочу забрати тебе якомога далі від усього цього безглуздя. І я все ще мрію бачити на тобі одне лише простирадло. 

— ໖ —