⚜ Розділ 40 “Недоторканне щастя”

Вони з Даніелом увійшли до бального залу, що потопав у квітах та гомоні голосів і на добру чверть години потрапили у вир обов’язкових вітань: поклони, чемні усмішки, обмін люб’язностями з гостями. Як тільки офіційна частина святкування нарешті відпустила їх, за спиною пролунало таке знайоме:

— Вел!

Велері обернулася на вигук і не повірила власним очам:

— Джино! Ти встигла!

Подруга кинулася їй в обійми, геть ігноруючи світські пристойності. Схаменувшись, Вірджинія нарешті відсторонилася й захоплено оглянула її вбрання.

— Яка ж ти гарна, — розпливлася в усмішці вона.

— А ти знову… покруглішала, — Велері опустила погляд до її живота, що м’яко окреслювався під тканиною сукні й ще мить тому впирався в неї.

— Ну, нам з герцогом занадто вже подобається сам процес… — Вірджинія удавано поправила пасмо волосся, намагаючись зберегти незворушний вигляд

— Джино, ти зніяковіла? Очам не вірю, — засміялася Велері й повернулася до чоловіка.

Даніел стояв поруч, уважно спостерігаючи за цією невимушеною сценою.

— Даніеле, дозволь представити мою близьку подругу — Вірджинію, герцогиню Аргейл. Ми не бачилися цілу вічність. А це, — Велері привітно всміхнулася дівчині, що підійшла слідом, — леді Кетлін, маркіза Солсбері, сестра Вірджинії.

— Леді Вірджиніє, леді Кетлін, для мене честь познайомитися з вами, — привітав він їх коротким кивком. — Доктор Даніел Мортон.

Вірджинія тепло завсміхалася, мимохіть поклавши руку на живіт, і зміряла Даніела довгим поглядом, у якому читалося виразне схвалення.

— Доктор? — підняла вона брову. — О, Вел, ти нарешті знайшла того, хто може вилікувати твої головні болі. Впевнена, з доктором Мортоном ти про таке забудеш назавжди. 

— Джино… — стражденно протягла Велері. — Ти стала ще нестерпнішою у своїй Шотландії. 

— Я високо ціную вашу впевненість, герцогине, — ввічливо відповів Даніел, ледь схиливши голову. — Як лікар, я переконаний: запобігання недузі куди ефективніше за її лікування. Тож я докладу всіх зусиль, щоб у моєї дружини не було жодного приводу для болю.

Вірджинія ще ширше всміхнулася, легко плеснувши в долоні: 

— Браво, докторе Мортон! Якщо медицина колись вам набридне, ви станете блискучим політиком. Так вправно жонглювати словами — справжній хист. 

Даніел посміхнувся, і в куточку його губ причаїлася іронія.

— На жаль, леді Аргейл, я діагностував у себе стійку відразу до політики. Тому й обрав лікувати людей, а не грати їхніми долями.

Кетлін не стримала тихого сміху, який майстерно прикрила візерунчастим віялом.

— Чудова відмовка, докторе Мортон, — втрутилась вона в розмову. — Щиро кажучи, я вже мрію, аби ви заразили цією недугою мого чоловіка. Лорд Солсбері настільки відданий політиці, що я б залюбки обміняла кілька його палких промов у парламенті на дрібку вашої стійкої відрази до неї. Хоча б на один сезон.

— Боюся, леді Кетлін, коли йдеться про пристрасть — медицина безсила.

Даніел з німим питанням перевів погляд на Велері. Вловивши у її очах щиру радість, він ледь помітно всміхнувся їй:

— Не заважатиму вам, серце моє. Очевидно, у вас назбиралося чимало секретів, які не терплять чоловічих вух. Залишаю вас у найкращому товаристві й скористаюся нагодою привітатися з маркізом Ейлсбері.

Перш ніж покинути їх, він чемно вклонився обом леді: 

— Леді Вірджиніє, леді Кетлін, щиро радий, що ви прикрасили свято своєю присутністю.

Щойно Даніел зник у натовпі, як Вірджинія вхопила Велері за руку й потягнула до найближчої ніші за колоною.

— Сюди, негайно! — Її очі горіли цікавістю. — Розповідай усе. Ти ж мені в жодному листі й словом не обмовилася про нього. Чи у вас це сталося настільки стрімко, що пошта просто не встигла за твоїм серцем і ті листи досі десь у дорозі?

Кетлін приєдналася до них, заступаючи їх від поглядів натовпу.

Велері всміхнулася, дивлячись на Вірджинію, що нетерпляче чекала подробиць й усвідомила, що всередині неї народжується дивний опір. Їй зовсім не хотілося виставляти Даніела на обговорення, ділитися їхньою історією чи підбирати слова для того, що неможливо описати. Це було щось занадто особисте, недоторканне й лише їхнє.

Вона лише повільно зітхнула і замріяно протягнула:

— Я щаслива. Це все.

До них приєдналася Амелія та Фейт і вони уп’ятьох підійшли до столу із закусками. Як і годилося на святі такого рівня, він нагадував справжній витвір мистецтва: срібні таці ледь витримували піраміди химерного желе всіх можливих кольорів — від насиченого рубінового до молочно-білого. Поруч, у маленьких порцелянових формочках, виблискували заморожені креми — рідкісний делікатес, що вимагав чимало льоду та неабиякої майстерності кухарів. Збоку стояли нарізки тонкої глазурованої шинки та язика, що їх слуги виклали у формі пелюсток троянд. А поруч у великому срібному ковші парував негус — тепле вино зі спеціями, пряний аромат якого розливався залом.

Відчуваючи спрагу, Велері взяла келих ігристого білого вина. Вірджинія рішуче вибрала собі порцію лимонного желе, що тремтіло в кришталевій вазочці. 

— Нам з малюком терміново потрібно щось кисле, — виправдалася вона, вже підносячи ложечку до рота.

— Краще візьму щось тепле, — мовила Амелія, спостерігаючи, як слуга наповнював їй келих негусом.

Фейт тим часом вправно підхопила пару мініатюрних солоних пиріжків з начинкою з м’яса дичини, розглядаючи їх золотисту скоринку.

Тримаючи свої трофеї, вони відійшли на декілька кроків від столу, створюючи затишне коло. І Велері з теплою усмішкою обвела подруг поглядом, мовлячи:

— Важко повірити… А ще недавно ми лише ступили на лондонський ярмарок наречених.

— А пам’ятаєш, як ти малювала для мене той знак розбійника на листі? — підхопила її ностальгію Вірджинія, продовжуючи смакувати желе.

— А те, як влаштувала справжній допит Вільяму, щоб вивідати, чи не планує він, бува, одружуватися? — вставила Амелія. — І це дебютантка, на своєму першому ж балу.