⚜ Розділ 38 “За п’ятнадцять хвилин до десерту”

Віконт Емерсон застиг, його обличчя почервоніло від стримуваного гніву. Віконтеса мовчала. Граф Девон відчув негайну необхідність втрутитися й підняв келих.

— За щасливий союз! — спробував розрядити атмосферу, напустивши на обличчя вираз фальшивої легкості.

Віконт Емерсон з силою поставив свій келих на стіл, навіть не торкнувшись вина. А графиня Девон спробувала перевести розмову на безпечнішу тему:

— Даніеле, ви згадували красу нашого саду, але я, сподіваюся, ви ще не бачили нашу нову блакитну вітальню? — Вона звернулася безпосередньо до нього, ігноруючи почервонілого віконта. — Ми з лордом Девоном вирішили кардинально змінити шпалери.

Амелія кинула швидкий, підбадьорливий погляд на Велері, а потім звернулася до віконтеси:

— Замовили панорамні шпалери у месьє Левера. Знаєте, ті, що створюють ілюзію навколосвітньої подорожі.

— Левера? — віконтеса здивовано підняла брову. — Я чула, до нього шикуються черги. Але, безумовно, його ручний розпис і грандіозність панорам не мають собі рівних.

— Саме так, — засяяла графиня. — Черга до нього на півтора року вперед, навіть попри цю війну й усю непевність. Але хіба можна економити на мистецтві, яке здатне перетворити стіни на цілий світ?

Розмова про французького шпалерника потекла у безпечне, світське річище. Але для Даніела це стало лише фоном. Він відчув, як змінилася атмосфера біля нього. Попри те, що Велері продовжувала тримати спину прямо, він помітив, як вона зблякла. Бачив, як тремтять її вії, а погляд, що раніше шукав схвалення на обличчях його батьків, тепер прикувався до серветки на колінах. 

Даніел опустив руку під стіл, знайшов її долоню й стиснув холодні пальці. Щойно Велері підняла до нього очі, він нахилив голову, подаючи безмовний сигнал. Вона ледь кивнула у відповідь і він відпустив її руку.

— Прошу вибачення, — почала Велері, згортаючи серветку. — Я почуваюся недобре. Занадто тепле повітря їдальні викликало раптовий напад мігрені, — повільно торкнулася пальцями скроні, настільки переконливо, що навіть на обличчі віконтеси проблиснуло щось схоже на співчуття. — Мені необхідно вийти на свіже повітря хоча б на декілька хвилин. Інакше я не зможу продовжити насолоджуватися цим вечором.

Даніел піднявся з місця так швидко, що його стілець шаркнув по підлозі. 

— Мої вибачення, леді Девон, — звернувся він до господині маєтку. — Я супроводжу леді Велері й розпоряджуся щодо чаю з ромашки.

Він простягнув їй зігнутий лікоть і вона, не вагаючись, вчепилася за нього. Тільки-но вони вийшли з їдальні, Даніел заговорив:

— Велері, я перепрошую за…

— Не тут, Даніеле. Будь ласка, — обірвала вона його.

Щойно вони завернули коридором за ріг, де їх не могли бачити слуги, Велері відпустила його руку й притулилася спиною до стіни, відсторонюючись.

— Вони мають рацію, Даніеле. Твій обов’язок — продовжити рід, — вона підняла до нього виснажений погляд. — В тебе все може бути нормально. Ти можеш мати справжню родину й дітей.

Ну, чогось такого він і очікував, спостерігаючи з якою силою її пальці чіплялися в його руку, дорогою сюди. Вона знову боролася з собою. 

— При умові, що?.. Скажи це, Велері.

— Що не зі мною, — вона стулила повіки й обійняла себе руками. 

— Тоді ти говориш про неможливе.

Велері розплющила очі й у них читався розпач.

— Даніеле, від мене чекатимуть вагітності.

— Очікування інших — не наші проблеми.

— Але ти уявляєш, який тиск на нас чинитимуть звідусіль? Він вже є.

— Ми впораємося.

— Ще не пізно все спинити, — пошепки наполягала вона на своєму. — Після одруження шансу не буде. Я вже стала причиною сварки між тобою й батьками. А ще ж навіть не твоя дружина.

— Не переймайся, я з ними мирно й не жив ніколи.

— Даніеле… — протяжно видихнула вона, наче прагнула позбутися усього повітря з легень. — А ти думав, що можеш прокинутися через рік-другий і зрозумієш, що хочеш мати дітей… Що ти міг би їх мати, а я відібрала у тебе цю можливість. Це щастя.

Він втягнув у легені повітря так само протяжно, як вона його декілька митей тому з грудей виштовхувала. З цією її жертовною звичкою зважувати власне життя на терезах чужих очікувань треба було терміново щось робити.

— Наперед перепрошую, якщо це прозвучить грубо, — почав він, суплячись. — Але ти справді думаєш, що я стану вимірювати своє щастя здатністю до розмноження?

Даніел ступив майже впритул, дивлячись, як тріпочуть вії у мерехтливому світлі свічок.

— Припини пропонувати мені шляхи відступу, — наказав він тихо. — Ти віддала мені себе й прийняла мою обручку. Ти вже давно моя.

Він торкнувся її ліктя і її руки безсило впали вздовж тіла.

— І я твій. — Даніел притягнув її до себе. Обійняв міцно й прошепотів їй у волосся: — Єдиний шлях — ми удвох. Іншого немає, серденько.

Вони так і завмерли в обіймах, аж поки притишені кроки коридором не привели їх до тями. Велері вхопила його за руку й потягнула до східців.

— Ти впевнена, що це доречно? — Даніел з сумнівом оглянувся, чи ніхто зі слуг їх не бачить, здогадуючись куди вона його веде.

— Мені треба тобі дещо показати. Я ж обіцяла.

Вона швидко випурхнула східцями й потягнула його до дверей кімнати. Там витягнула з канделябра запалену свічку й шаснула за двері.

Даніел оглянув порожній коридор, зайшов слідом і щільно причинив їх. У кімнаті пахло лавандою. Він роззирнувся. Простора спальня була витримана у світлих тонах — від портьєр на вікнах до ковдри на ліжку й навіть візерунчастого килима на підлозі.

Велері тим часом метнулась до столу й, поставивши свічку, полізла в ящик. 

— Усвідомлюєш, що привела мене туди, де є ліжко? — він ступив до неї навмисне повільною, розміреною ходою. — І звідки ти не вийдеш незганьбленою, навіть якщо я тебе не торкнуся.

Велері навіть не обернулася:

— Ніхто не дізнається.

Даніел підійшов ближче, і його погляд зачепився за флакон з настоянкою валеріани, що самотньо стояв на краю стільниці. Він мимоволі всміхнувся, згадуючи день їхнього знайомства й те, як виписував їй ліки.