⚜ Розділ 35 “Репутація не постраждає”

Зволікати Велері не хотіла. Щойно Даніел пішов, пообіцявши якнайшвидше владнати юридичні тонкощі та дістати ліцензію на шлюб, вона вирішила їхати до Джуліана.

Амелія наполягла на супроводі. Усю дорогу до академії мистецтв графиня Девон, не вмовкаючи, складала плани на найближчі дні: від вечері з родиною Даніела до виклику кузена Томаса з Лестерширу, адже саме йому належало вести наречену до вівтаря. Вона вголос міркувала, яких адвокатів залучити для формальностей, де замовити найкращий шовк для сукні, а на завершення вирішила негайно спорядити гінця до Шотландії, до їхньої подруги — герцогині Аргайл.

— Бо Вірджинія нізащо не пробачить нам, якщо пропустить день, коли ти нарешті скажеш комусь «так», — підсумувала Амелія.

Велері лише розсіяно кивала, майже не слухаючи щебету сестри. Під тонкою лайковою пальчаткою виразно відчувала твердий обідок обручки. «Вічність». 

Звісно, розуміла, що їхати розривати заручини, уже маючи на пальці обручку іншого чоловіка — майже зухвальство, порушення всіх неписаних правил. Можливо, варто було б залишити її вдома, сховати в скриньку, доки все не владнається... Але вона не змогла б, бо чомусь здавалося: зняти її зараз — рівноцінно тому, щоб знову зректися Даніела.

Карета стишила хід, під’їжджаючи до воріт академії. Візник допоміг обом спуститися на бруківку.

— Мел, я маю поговорити з ним віч-на-віч, — спинила сестру Велері.

Амелія лише кивнула.

Стискаючи в руці обручку, Велері глибоко вдихнула й попрямувала всередину. Перед дверми його майстерні спинилася. Рука рвучко потяглася до дверного полотна й зависла в повітрі. Як не намагалася переконувати себе, що в цьому немає нічого страшного, але це ж саме вона запропонувала Джуліану шлюб. Майже змусила його грати цю роль. І ще ж якісь декілька годин тому, вони обговорили своє майбутнє спільне життя. А тепер вона відчувала гостру провину за те, що втягнула його у свою драму.

Важко зітхнувши, Велері тихо постукала. З-за дверей почулась приглушена відповідь і вона увійшла. Усередині пахло олійними фарбами й скипидаром. Джуліан стояв біля мольберта, завмерши з пензлем в одній руці й палітрою — в іншій. 

У декількох ярдах перед ним, на постаменті самотньо стояв напівочищений апельсин на срібному тарелі. Погляд Велері мимохіть перескочив з реального фрукта на його незавершене втілення на полотні, а тоді — на самого Джуліана. Він дивився так, наче чекав чогось неминучого.

— Не очікував побачити вас так швидко, леді Велері, — злегка схилив голову, але його погляд одразу ж упав на її простягнуту руку.

Велері мовчки поклала його обручку на столик до склянок з олійними фарбами й пензлями біля мольберта. Джуліан лише м'яко зітхнув, дивлячись на неї. 

— Містере Брюс, гадаю, вам не потрібні виправдання чи пояснення, — вона підняла на нього погляд.

— Я здогадувався, що все може скінчитися чимось подібним, — він усміхнувся своєю витонченою, трохи сумною посмішкою.

— Джуліане, я мушу просити про негайне розірвання заручин. Я візьму всю провину на себе. Нехай кажуть, що це моя примха — після трьох сезонів відмов у це легко повірять. Мене не інакше як несерйозною й вередливою не сприймають. Ваша репутація не постраждає

— Моя репутація не постраждає більше, ніж те може дозволити лондонське суспільство, — він знову посміхнувся. — Навпаки, я маю подякувати вам, за «розбите серце». Тепер моє небажання вступати у шлюб в очах світу матиме цілком законну причину.

— Говорите так, наче я зробила вам послугу. 

— Сприймайте це саме так, леді Велері. І… дозвольте собі бути щасливою. 

Вона вдячно схилила голову. 

— І ви теж, Джуліане. Обіцяю, ваша таємниця залишиться зі мною.

Вона вже торкнулася ручки дверей, коли він кинув услід: 

— Тільки запрошення на весілля не надсилайте.

Велері здивовано обернулася.

— Насправді я б хотів там бути. Проте не можу. Треба дотриматися ролі й заліковувати розбите серце, — докинув він, театрально притиснувши до грудей забруднену фарбою долоню.

Тоді замислився і, відвівши руку від грудей, продовжив:

— Кажуть, нещасливе кохання додає пензлю особливої глибини. У нас, художників, навіть є традиція: писати «портрет втраченого кохання». Можливо, я напишу декілька таких у меланхолійних тонах або зображу вас в образі якоїсь скорботної німфи. Назву їх «Втрачена надія» і виставлю в Королівській академії. Публіка обожнює знедолених митців, тож ви щойно забезпечили мені успіх на наступній виставці.

Велері лише посміхнулася йому й, відчуваючи величезне полегшення, зачинила за собою двері. Вона майже бігла коридорами, поспішаючи залишити минуле за спиною. І тільки вийшовши надвір, помітила, як нервує Амелія, походжаючи біля коней та стискаючи перед собою руки.

— Ми все вирішили, — переможно всміхнулася Велері, наблизившись до неї. 

— Прекрасно, — графиня Девон нарешті змогла видихнути з полегшенням. — Тепер нам залишилися дрібниці: пережити скандал року, витримати вечерю з Емерсонами та спробувати не збожеволіти під час підготовки до весілля.