34.1

Велері чекала його в альтанці. Стояла біля столу, спиною до входу, і, понуривши голову, дивилася на обручку. Вона не знімала її увесь день — відчайдушно намагалася звикнути до думки про заміжжя.

Тишу довкола порушував лише шелест вітру та віддалений спів птахів, але усе це зникло, щойно на доріжці ледь чутно захрустів гравій. І вона усвідомила, що затамувала подих, рахуючи кожен його крок. 

Хрускіт гравію стих.

Велері стулила повіки. Знала: Даніел стоїть за спиною. Відстань між ними настільки малою була, що майже фізично відчувала його присутність, але не наважувалася й поворухнутися.

— Велері…

Від його тихого, до щему рідного голосу в грудях розлилося тепло.

— Я здогадуюся, що ти загадала тоді в парку біля тиса.

«Шанс для нас», — сторожко видихнула вона.

— І знаю, чому ти насправді відштовхнула мене.

Її пальці міцно учепилися в край стільниці.

— Якщо ти не віриш — я не переконуватиму, — прошепотіла вона.

— І не треба. Ти все правильно зробила. З погляду здорового глузду — це ідеальний план.

— Ти віриш? — обернулася вона до нього, шукаючи в очах тінь глузування чи сумніву.

Даніел просто дивився: сумно, змучено. І не думав сперечатися, переконувати чи доводити, що слова Нори — дурниці. Проте, що це змінювало?

— Ти спадкоємець віконта, тобі необхідні нащадки. А я не можу… — вона запнулася, так і не наважившись вимовити це вголос.

— Велері, мені потрібна лише ти.

Даніел ступив до неї. Його рука смикнулась, наче він хотів торкнутися її, але спинив себе й натомість зціпив пальці за спиною.

— Я думала про це, — її погляд упав на срібний ґудзик темного сюртука, що ледь помітно здригався в такт диханню. — Але твоя родина й суспільство щодня вимагатимуть від нас спадкоємця. Це перетворить наше життя на постійну оборону.

— Ти думаєш, я не зможу тебе від цього захистити?

Упевненість в його голосі змусила її подивитися йому в обличчя. 

— Мене не це спиняє, Велері.

Його погляд опустився на її руку з обручкою.

— Я не можу пообіцяти тобі такого шлюбу, який обіцяє художник. Це був би обман.

Їй нестерпно схотілося сховати ту обручку від нього. Вона інстинктивно стиснула пальці в кулак й затулила іншою рукою.

— Я знаю, що ми ніколи не зможемо мати дітей, — продовжив Даніел. — Якщо ми будемо разом, я не покладатимуся на випадок, не дозволю природі просто загнати нас у пастку. Я використаю все, що знаю: анатомію, хімію, закони природи. Стежитиму за досягненнями науки. Зведу ризик до мінімуму, але викреслити його повністю, боюсь, неможливо. Я знаю, як дорого може коштувати моя помилка. І усвідомлюю, що повинен буду зробити, якщо допущу її.

Даніел замовк, а вона дивилася на нього майже не дихаючи.

— У нас два шляхи, Велері: відпустити одне одного або боротися — проти самої природи, проти Божої волі, чи передбачення, як ти це називаєш. І найгірше те, що розумом я усвідомлюю: правильно — відпустити тебе. Але серцем… я все ще сподіваюся, що ти обереш боротьбу.

Велері мовчала, не зводячи з нього очей. Вона так старанно вибудовувала стіну між ними: відштовхнула його, заручилася з Джуліаном, розіп'яла їхні серця — і все заради того, аби дати йому те майбутнє, якого він не матиме з нею. Але Даніел просто переступив через ту стіну. Стояв тут. Він знав. Він вірив. І давав вибір. Останній, що міг змінити все.

Минали важкі секунди. Вона міцніше стисла пальці. Його обличчя перед нею розпливалося у тумані сліз.

Даніел повільно кивнув власним думкам, приймаючи її мовчання, й витяг з кишені обручку. Ту саму, від якої вона вже раз відмовилася.

— Я не збирався забирати її назад, що б ти не вирішила, — промовив він, дивлячись на свою долоню. —  Її назвали — «Вічність». Я віддаю її тобі... хоча б її. Це нічого не значитиме. Просто вона твоя. Як і моє серце. 

Даніел ступив до столу й поклав золоте кільце на дерев'яну поверхню. Його пальці застигли, наче прощаючись з останньою надією.

— Кохаю тебе, — мовив він, не підіймаючи очей. — І навряд чи це вже колись зміниться.

Він розвернувся до виходу.

Сльоза покотилася її щокою.

— Ти вже давно подарував її мені, — прошепотіла.

Він застиг на місці.

Не зводячи очей з його спини, Велері різким рухом стягнула обручку Джуліана з пальця, і метал з дзвяканням покотився по столу.

Даніел повільно обернувся.

— Вічність, — вимовила ледь чутно в момент, коли їхні очі зустрілися.

Ще мить — і вона вже у його обіймах. Міцно притискав її до грудей, настільки міцно, наче зростися з нею прагнув. Його пальці ніжно стерли сльози з її щік.

— Серденько, — шепотів, короткими, жадібними цілунками, вкриваючи її обличчя.

Велері обвила руками його шию, уткнулася носом у теплий вигин під самим вухом, відчуваючи губами легку шорсткість його шкіри.

— Це було неминуче, — пролепетала. — Я тебе з першого погляду впізнала.

Заплющивши очі, ніжилася у його обіймах, намагалася увібрати кожну секунду близькості. 

— Даніеле, — приглушено видихнула у комір його сюртука. — Це суперечить Біблії й будь-який священник назве це єрессю, але я вірю у перевтілення душ. І я знаю, що ми з тобою були разом в усіх минулих життях.

— Як у твоїй книжці. 

— «Крізь вічність», — підказала вона й розплющила очі. — Даніеле, ти маєш мені дещо пообіцяти.

— Що? — відгукнувся він, не випускаючи її з обіймів

Велері трохи відсторонилася, щоб бачити його очі.

— Пообіцяй... як би не повернула наша доля, що б там нас не чекало попереду — ти житимеш. І в жодному разі не занапастиш свою душу.

Його руки на її талії напружилися. 

— Просто пообіцяй, — рішуче наполягала вона на своєму.

— Серденько… — він обхопив її обличчя долонями й чолом притулився до її чола. — Припини, прошу, — прошепотів у губи.

— У нас в запасі ціла вічність. Це кохання жило, живе й житиме вічно. Воно нас крізь віки веде, — спробувала підбадьорити вона. —  Тож, докторе Мортон, знайте: вам не сховатися від мене в жодному з майбутніх століть.