33.1

Він не стукав. Різко відчинив двері. Обидва клерки злякано підскочили, а графиня Девон підняла на нього холодний погляд.

— Докторе Мортон! — вона невдоволено підтиснула губи. Майже так само, як це Велері робила, готуючись до оборони.

— Це не займе багато вашого часу, леді Девон. 

Він підійшов до столу, ігноруючи переляканих писарів, і спинився навпроти, очей з графині не зводячи. Вона кивком вказала клеркам на вихід і зачекала, поки за ними зачиняться двері.

— Ваше вторгнення обурливе, докторе Мортон!

Він проігнорував її невдоволення.

— Дозвольте бути відвертим, леді Девон. Ви справді вважаєте, що якийсь нікому невідомий художник, буде кращою партією для леді Велері, ніж я?

Амелія нарешті відставила перо у підставку. Причому зробила це навмисно повільно, наче випробовуючи його витримку.

— Це не мені вирішувати, докторе Мортон. Моя сестра сама його обрала.

— Авжеж. Тільки леді Велері уникала шлюбу, як чуми, упродовж трьох сезонів. А через два дні після того, як відмовила мені, вирішує одружитися за спеціальною ліцензією. Гадаєте, я повірю в незборимі почуття до художника? Чи, може, він володіє незліченними багатствами?

Графиня опустила погляд на реєстри перед собою. Перша тріщина в її обороні.

— Вона припускається помилки, — продовжив Даніел, — і ми з вами розуміємо: непоправної.

Графиня Девон довго дивилася в той реєстр. Він терпляче чекав. Нарешті підняла голову й відкарбувала:

— Але ви — ще більша помилка для неї.

— Чому?

— Бо Велері знає, що пошлюбившись з вами — загине.

На мить в кімнаті запала тиша.

— Що за безглуздя? — порушив її Даніел, суплячись.

Амелія посмикала губами й знову вдивлялася в папери перед собою.

— Велері напророчили смерть в пологах, — відповіла тихо. 

— Напророчили? — Даніел ошелешено пробував осягнути почуте. — Ви серйозно?

Так, вона серйозно, він це бачив.

— Як можна вірити в таке? — не стримався, підвищивши тон.

— А як можна не вірити? — Амелія обдала його холодним, майже зневажливим поглядом. — Кому, як не вам, знати скільки жінок вмирає в пологах. Мені відома статистика смертей в цій лікарні. Відкиньте свою лікарську зарозумілість й правді у вічі подивіться. Вам відомо, що більшість жінок готуються до материнства і до смерті водночас? Ті, хто вміють писати, складають заповіти та прощальні листи, а інші — потайки роздають дрібні пожитки. Ось вона — мовчазна жіноча реальність.

— Статистика лікарні не показник. Повитухи відсилають сюди найскладніших породіль, коли розуміють, що надії майже немає. 

— Тепер розумієте, чому Велері нічого вам не сказала? — Губи графині ледь помітно скривилися в гіркій гримасі. — Вона й не сподівалася, що ви станете слухати.

Даніел повернувся до вікна й видихнув. Його розум протестував проти кожного слова.

— Ви, як людина науки, можете вважати все це безглуздям, — продовжила графиня, — але передбачення Нори збувалися завжди. Вона й вашу зустріч передбачила. Але ви — єдиний спадкоємець віконта. Пошлюбившись з вами, Велері буде змушена дати сина.

Даніел і не усвідомив, як пальці самі собою стислися в кулаки.

— Вона помре разом з ненародженим дитям у вас на руках. Ви нічого не вдієте, — тихо провадила далі графиня. — Це і вас уб'є, докторе Мортон. Бо ви не витримаєте такої втрати. Не зможете з цим жити. А тепер дайте чесну відповідь: ви можете гарантувати, що такого не станеться?

«Помре разом з ненародженим дитям», — зачепився він за ці слова, які наче навмисне, підхопили притишені удари дзвона з вежі.

Ноги несвідомо понесли його до вікна. Три кроки — й він вперся долонями у підвіконня. Заплющив очі, намагаючись відсікти емоції й змусити розум працювати раціонально. 

Якщо відкинути містику й піти шляхом логіки: що могло б стати підґрунтям для цього?

Його мозок раптом витягнув з пам’яті те, що він так необачно ігнорував у пориві пристрасті — те, якою тендітною Велері була там, під усіма тими ярусами спідниць. Аж занадто тендітною. І це усвідомлення нарешті пробило броню його закоханості.

Він і не подумав про це тоді. Його свідомість пропустила усі «робочі» деталі. Хто думає про анатомію й патології, коли бажання затьмарює розум? Він просто бачив її як дівчину, яку жадав до нестями, а не як пацієнтку.

Його руки мали професійну пам'ять. Згадав, як тримав її за стегна, як його пальці майже замикалися на її клубових кістках. Тоді він думав про її тендітність і боявся зробити боляче. Тепер, розплющивши очі, рахував дюйми, так само склавши пальці перед собою, наче тримав невидимий тазовий циркуль. І цифри, що складалися в його голові, виявилися куди жахливішими за будь-яке передбачення.

Знову заплющив очі й перед ним постала Велері посеред його спальні. Ті зав’язки корсета, які ледве розплутав, м’яка тканина нижньої сорочки, що з шурхотом упала до ніг. Спокусливий вигин спини — ніщо інше як ще один симптом. Лінія її хребта… Ромб Міхаеліса. У спогадах він не чіткий, не об’ємний, як у трактаті Смеллі — він плаский, майже стертий. Це не просто тендітність… Це деформація.

— Леді Велері часто хворіла в дитинстві? — спитав глухо, не обертаючись.

— Так, — почулося за спиною.

— Англійська хвороба?

— Я… я не знаю. А це має значення?

«Має». Але Даніел не відповів. У Велері не було явних каліцтв чи вад ходи. Хвороба, ймовірно, минула в легкій формі, ледь торкнувшись скелета, але залишила непоправне. Здавалося, він щойно ковтнув настоянки полину, настільки гірко стало від усвідомлення власної сліпоти.

— Знаєте, чому я вам все це розповіла, докторе Мортон? — Графиня витримала паузу. — Щоб ви не допустили такої трагедії. Бо вірите ви в пророцтво, чи ні, а спосіб перевірити — один. Тільки той, хто справді кохає, не схоче таке перевіряти. Чи не так?

— Так, — без роздумів погодився він, продовжуючи насуплено дивитися на свої пальці та вкотре рахувати ті дюйми. — А художник?

— У них домовленість. Цей шлюб існуватиме лише на папері й відкриє для Велері доступ до її спадку. Вона мріє про школу малювання.