32.1

Велері нарешті видихнула. Її серце під його долонею забилося ще відчайдушніше, й вона не витримала: погляд зірвався, впав на його губи.

Даніел більше не намагався стримуватись. Немов у маренні, він підхопив її, всадовивши на край столу серед рулонів сукна. Його руки майже фанатично притискали її до себе, а губи жадібно накрили її вуста.

Вона відповідала. Так легко відгукувалася, мліла у його обіймах.

— Даніеле… — видихнула, припадаючи усім тілом до нього, коли його цілунки сповзали до її шиї.

Його рука пірнула в купу невагомого мусліну, ковзнула шовком панчохи. Велері ще дужче притулилася до нього. Його пальці пройшлися стрічкою, вив’язаною бантом, торкнулися шкіри.

Глибокий, рваний видих зірвався з її вуст.

— Велері… — він так і не зміг висловити незв’язну думку, що вислизнула від нього з наступним дюймом шкіри й черговим її схлипом.

— Зроби, щоб… — захлинулася вона уривчастим диханням, — уникнути…

Те "уникнути" прозвучало як відчайдушне благання, а не пристрасне прохання. Усвідомлення приходило повільно, аж занадто. Його пальці застигли на стегні.

— Даніеле?.. — вона затамувала подих, уловивши ті вагання. Її повіки неохоче розтулилися.

Він дивився в розширені зіниці.

— Не заплющуй очей, — видихнув їй в губи.

Рука впевнено пірнула далі. Інша торкнулася підборіддя, фіксуючи його. Йому хотілося бачити її затуманений погляд, рум'янець і ловити кожен відблиск задоволення на обличчі.

— Дивись, — звелів пошепки, не відпускаючи її погляд, — з ким ти. Дивись, кого жадаєш.

Вона повік не стулила, лише примружила, міцніше чіпляючись пальцями за його плечі.

Він діяв повільно, майже катуючи її цією неквапливістю, цілунками й дотиками розтягуючи кожну мить до неможливості.

— Даніеле… — єдине, що зірвалося з її розтулених губ, перш ніж вона затремтіла у його обіймах і чолом уткнулася в груди. 

— Ти моя, Велері, — прошепотів їй у волосся, міцно притискаючи до себе. — Лише моя.

Так і завмер, рук не відіймаючи. Слухав, як втихомирюється її дихання й серцебиття, тонув в ароматі лаванди, що перебивала запах камфори, упивався її близькістю.

Велері повільно відтулилася від його грудей. 

— Чому ти не?.. — докінчити думку вона не насмілилася.

Гірка усмішка торкнулася його губ від розуміння: єдине, що цікавило її — чому він не допустив повної близькості.

— Виконав твоє прохання — уникнув наслідків.

Його пальці повільно ковзнули шовковистою шкірою назад — він не міг позбавити себе хоча б цього задоволення. А тоді, аби вона не навигадувала собі чого, пояснив:

— Надійних засобів запобігання вагітності не існує. А ставати моєю дружиною ти поки що відмовляєшся.

— Як не існує?.. — сполотніла вона.

Даніел впер руки по обидва боки від неї в край столу, не даючи вислизнути. І зблизька дивився на ту ж саму розгубленість в її очах, що межувала з жахом, як і тоді, коли він сповістив, що є спадкоємцем віконта.

— Велері… — примружив він погляд. — Ти боїшся вагітності? Тому відмовила?

— Ні.

Вона різко обсмикнула спідниці й зістрибнула зі столу. Він більше не тримав, відійняв руку від столу, відпускаючи.

Велері метнулась до дверей, але згадавши про теку,  розвернулася й гарячково схопила її з рулонів сукна. Зав’язки виявилися не затягнутими й декілька аркушів вислизнули звідти. Вона видала короткий, розпачливий звук, схожий на схлип, і кинулася ловити їх, затуляючи собою. 

Даніел встиг помітити витончені лінії жіночих силуетів та драпірування суконь, згадавши ті ескізи на стінах внизу. Те, що модистка продає під виглядом дорогого імпорту, намальовано рукою Велері. Ще одна її таємниця. Веде небезпечну гру з суспільством і, видно, давно — леді не може займатися нічим подібним. Та, на диво, його це зовсім не здивувало. Це ж Велері.

Нарешті сунувши ті аркуші в теку, вона підлетіла до дверей і вхопилася за засувку, вертаючи його до основної проблеми.

— Використовуєш художника, щоб я відступив? Але це марно, Велері, — кинув їй навздогін.

— Я його обрала. Змирися, Даніеле, — вона навіть не озирнулась.

Двері грюкнули.

Ще якусь мить Даніел дивився їй вслід, стиснувши щелепу. Відтак глибоко, майже болісно вдихнув запах камфори й скосив погляд на стіл, збираючи в пам’яті усі моменти, що підтверджували здогадку:

«Ви зустрічали такі випадки, щоб при пологах мати помирала разом зі своїм ненародженим дитям?» — згадав її дивну цікавість.

«Хіба ви не можете допомогти?» — надію, що за мить стала відчаєм.

«Моя мама померла так само», — раптову відвертість.

«Ви ж знаєте, як зробити так, щоб уникнути можливих… наслідків?» — прохання, що межувало з благанням.

«Ти хочеш дітей?» — допитливість, за якою страх ховався.

«... титулованим і їхнім спадкоємцям від нас потрібна лише ідеальна репутація, безперечний послух та регулярне народження нащадків», — відповідь, яка знаходилася прямо перед очима, а він не зрозумів.

Даніел різко видихнув, закинувши голову до потрісканої стелі. Тішило одне: маляра вона просто використовує.

— ໖ —